За дверима

Кімната була схожа на карцер. Сірий бетон, вузьке ліжко, металева шафа. Тієї ж ночі, поки в іншому крилі бази Поліна тільки провалювалася у важкий сон після перевантаження, тут, за зачиненими гермодверима, час ніби зупинився. Жодних фотографій, жодних особистих речей. Повітря сухе й холодне.

Максим лежав поверх ковдри. На ньому були тільки штани. У напівтемряві на тілі різко проступали ребра, м'язи й старі шрами. На боці темнів свіжий чорно-фіолетовий синець.

Він не спав. Очі були розплющені й дивилися в одну точку на стелі.

Двері беззвучно від'їхали на кілька сантиметрів. У щілину впала смужка світла з коридору.

У прорізі з'явилася Аліса.

Вона вже змила грим. Обличчя було бліде, під очима лежали темні кола. Волосся розпущене й вологе. Без макіяжу і вечірньої маски вона виглядала молодшою.

— Можна? — прошепотіла вона.

Максим неохоче перевів погляд до дверей, де вона стояла. Секунду дивився на неї, потім повернув очі до стелі й злегка посунувся на край ліжка.

Аліса прослизнула всередину. Двері беззвучно з'їхалися, і світло з коридору зникло. У кімнаті лишився тільки тьмяний червоний індикатор зарядної станції.

Вона підійшла босоніж, майже беззвучно. Зупинилася біля ліжка і трохи постояла, ніби перевіряла межу. Потім обережно сіла на самий край матраца.

Пружини тихо рипнули. Максим не ворухнувся, але його дихання на мить збилося.

Аліса сиділа з опущеними плечима. Пальці перебирали край сірої ковдри й тягнули з тканини тонку нитку.

Ще пів години тому вона трималася впевнено й зухвало. Тепер вона сиділа схилившись і підтягнувши коліна до підборіддя.

У кімнаті було тихо. Максим лежав нерухомо, але його погляд перемістився зі стелі на її профіль.

— Ти щось хотіла? — запитав він.

Голос був рівний і сухий.

Аліса перестала смикати нитку. Кілька секунд вона дивилася на свої нігті без лаку.

— Давай... — тихо видихнула вона, не повертаючи голови.

— Давай це третє обіймання... не зарахуємо. Тому що ти мене не до кінця обійняв.

Максим дивився на неї довго. Без злості. Просто фіксував факт.

— Ні.

Коротко.

Усмішка зійшла з обличчя Аліси. Вона здригнулася й опустила плечі. Відвела погляд і сховала обличчя за вологим волоссям.

Пальці судомно вчепилися в край ковдри, натягуючи тонку нитку.

Максим подивився на це ще секунду.

Потім мовчки відвернувся до стіни.

Аліса сиділа нерухомо. Дивилася на його спину, на різкі тіні вздовж хребта.

Вона кілька разів глибоко зітхнула, але залишилася сидіти на краю ліжка.

— Максе, — тихо почала вона. — Якщо тебе щось турбує... ти можеш розповісти мені.

Він не відповів.

Аліса нахилилася ближче.

— Я вислухаю тебе, — прошепотіла вона. — І ми разом це виправимо. Що б це не було.

Вона несміливо простягнула руку й кінчиками пальців торкнулася його плеча.

Максим не здригнувся. Він просто коротко повів плечем.

Долоня зісковзнула.

— Спи, — сказав він у стіну.

— Я знаю, як тобі важко, — голос Аліси зірвався на сухий шепіт. Вона нахилилася ще ближче.

— Максе... Я можу допомогти. Правда. Я зроблю все. Тільки не мовчи.

Хлопець кілька секунд слухав гул вентиляції. Потім, не підводячись, засунув руку під подушку.

Зашурхотів папір.

Він витягнув маленький старий блокнот. Дешева картонна обкладинка була стерта на кутах, сторінки пожовкли й розпухли від вологи. У стерильній кімнаті ця річ виглядала чужою.

Максим тримав блокнот перед нею, але не давав торкнутися.

— У цьому блокноті... — він говорив вагомо, чітко, — моя ціль. Моя мета. І моє прокляття.

Він подивився на Алісу.

— Ти не можеш мені з цим допомогти.

Вона виглядала розчавленою, але впертість пересилила.

— Скажи, що там, — сказала вона і простягнула руку до обкладинки.

— Ми розберемося. Ми зробимо це разом. Що б там не було.

Максим різко відсмикнув руку з блокнотом. Його обличчя скам'яніло, щелепи зі стиском зійшлися.

— Разом?

Він сів на ліжку, нависаючи над нею.

— Разом будемо на колінах стояти?

Аліса відсахнулася й опустила руку.

Очі блиснули вологою. Сльози одразу перелилися через край. Вона закрила обличчя долонями, ховаючись за мокрим волоссям. Плечі дрібно затремтіли.

Максим дивився на неї зверху вниз.

Він мовчки запхнув блокнот назад під подушку.

За секунду Аліса зірвалася з місця. Вибігла з кімнати й боляче зачепила плечем одвірок. Двері з шипінням зійшлися, відрізаючи її схлипування.

Аліса сповзла спиною по холодній металевій стіні. Сіла на підлогу біля його дверей, обхопила коліна руками і нарешті заплакала вголос.

Глухо. У рукав кофти, стримуючи кожен звук.

Максим опустився назад на матрац. Дихання залишалося рівним. Він дивився в сіру стіну перед собою.

Аліса просиділа на підлозі ще з хвилину. Потім її плечі різко завмерли. Схлипування обірвалося.

Вона нарешті відняла долоні від обличчя. Погляд застиг, а дихання стало частим і переривчастим.

Аліса витерла мокрий ніс рукавом. Жорстко, майже зло. Підвелася, потягнула вниз край розтягнутої кофти й натиснула на сенсор.

Двері з шипінням роз'їхалися знову. Вона переступила поріг. Цього разу стулки лишилися відкритими за її спиною.

Максим ледь помітно напружив шию. Другого заходу він не чекав. Неохоче повернув голову й застиг, роздивляючись її.

Аліса нависла над ліжком. Дихання рване, руки стиснуті в кулаки.

— Да, сука! — викрикнула вона.

Голос зірвався на хрип. Вона зробила крок ближче.

— Якщо я кажу, що зроблю все, то це не красива фраза, Максе. Я реально зроблю. Все, що треба.

Вона вдарила себе кулаком у груди.

— Треба стояти на колінах — буду стояти. Перед Валетом, перед чортом, перед тобою. Мені не подобається. Мені не нормально. Але якщо так треба для нас — я зроблю.

Сльози знову покотилися по щоках, але тепер вона не ховала їх.

— Я можу бути брудною, смішною, жалюгідною, якою завгодно. Я можу посміхатися, поки всередині все вивертає.

Вона жадібно вдихнула, вирівнюючи рване дихання.

— Але ти не маєш права говорити так, ніби це нічого не варте.

У кімнаті стало тихо. Чути було тільки її важке дихання.

Максим дивився знизу вгору. Обличчя лишалося нерухомим, але його погляд застиг і зафіксувався на її обличчі.

Він мовчав.

Алісу прорвало остаточно.

— Я цілий рік бігаю на кожне грьобане завдання Даріана. Куди скажуть — туди їду. Що скажуть — те роблю. Навіть коли страшно. Навіть коли гидко. Навіть коли після цього трусить.

Вона зробила крок назад і витерла обличчя долонями. Голос затремтів.

— У мене теж було щось своє, ясно? Теж була мета. Не тільки в тебе є цей довбаний блокнот і велика трагедія.

Слів не вистачало, але вона все одно говорила. Витягувала з себе все, що носила місяцями.

— Якщо тобі не треба, щоб хтось був поруч, добре. Лежи тут, як останній рік. Дивись у стіну. Мовчи хоч до кінця світу. Це твій вибір.

Аліса нахилилася ближче.

— Але не смій дивитися на мене так, ніби зі мною можна як завгодно, бо тобі болить сильніше. Чуєш? Не смій. Бо поки ти тут мовчиш, я теж живу в цьому всьому. І я теж тягну це на собі.

Останні слова перетворилися на хрип.

Вона стояла посеред кімнати. Маленька, заплакана, з червоним обличчям і збитим диханням. І чекала хоч якоїсь реакції.

Хвилина тягнулася довго.

Вона чекала крику. Удару. Виправдання. Хоч чогось, що означало б: він почув.

Максим мовчки опустився назад на подушку. Не сказав жодного слова. Він розвернувся спиною, обличчям до сірої стіни, і заплющив очі.

Вона набрала повні груди повітря, але кричати вже не могла. Голос вийшов тихий, холодний і надламаний.

— Я... Тебе... Ненавиджу.

Вона вимовила кожне слово окремо.

Жодної реакції. Тільки рівне дихання.

Аліса різко розвернулася, вийшла в коридор і з усієї сили вдарила кулаком по зовнішньому сенсору.

Пневматика різко шипнула. Важкі стулки різко з'їхалися і з брязкотом врізалися в паз замка. Звук покотився металевими переборками бункера.

Коли звук згас, Максим повернув голову й кілька секунд дивився на зачинені стулки, де світився червоний світлодіод герметизації. Потім знову заплющив очі й важко видихнув.