Робоче місце

Поліна переступила поріг.

Усередині монотонно гули кулери. Тут було значно холодніше, ніж у коридорі. Вона обхопила себе за плечі.

Сід пройшов повз неї. Заглянув за серверну стійку, смикнув масивну решітку вентиляції й перевірив кут біля дверей.

Поліна опустилася в крісло. Пальці лягли на клавіатуру. На моніторі були відкриті панелі доступу до бот-мереж і медіа-агрегаторів. Курсор блимав на порожньому білому тлі.

— Сід...

Вона рвучко обернулася.

Велетень уже стояв над нею. Він відірвав зубами шматок чорної ізоляційної стрічки, нахилився і заклеїв вічко веб-камери над монітором.

— Сід, я не знаю, як це зробити! — Поліна схопилася за голову й вчепилася пальцями у волосся. — "Зроби жертву". "Змусь їх плакати". Я не вмію керувати війною! Від цього залежить, чи нам узагалі повірять! Якщо я напишу фігню...

Сід не дивився на неї. Він уперся широкими долонями в край столу й штовхнув його.

Метал зі скреготом проїхав по підлозі. Стіл розвернувся на дев'яносто градусів. Тепер за спиною Поліни була тільки глуха бетонна стіна.

Сід відійшов до дверей і схрестив руки на грудях.

Поліна дивилася на нього широко розплющеними очима.

Велетень дістав із підсумка зелене яблуко. Витер його об рукав тактичної куртки й відкусив. Він неспішно жував, не зводячи очей із порожнього коридору.

Поліна повернулася до екрана, витерла мокрі долоні об спортивні штани й поклала пальці на клавіатуру. Вона натиснула Enter.

Монітори спалахнули синім світлом. Кулери серверів за стіною загуділи сильніше.

— Доброго ранку, Поліно.

Голос лунав із вентиляційних решіток і прихованих панелей під стелею. Він був жіночий, м'який і рівний, без дихання.

Поліна різко відсахнулася. Крісло від'їхало назад і вдарилося в стіну.

— Хто тут?! — Поліна підскочила на місці. — Хто це сказав?!

Погляд метнувся до дверей. Сід навіть не повернув голови.

— Ідентифікація завершена, — пролунало під стелею. — Я — Сингулярність. Штучний інтелект другого рівня. Рада інтегрувати нового оператора.

Найбільший монітор на стіні вийшов із режиму очікування. На чорному тлі з'явилася сфера з тонких синіх ліній. Вона монотонно пульсувала під голос.

Поліна завмерла. Подивилася на сферу, потім на порожній екран ноутбука.

— Ти... говориш? — Поліна дивилася на сферу.

— Я аналізую, прогнозую та оптимізую, — відповіла Сингулярність. — Даріан надав вам доступ до моїх обчислювальних потужностей. Готова до аналізу першого драфту.

Поліна повернулася до екрана. Пальці завмерли на мить, а тоді почали друкувати.

Текст з'являвся швидко. Поліна писала, стирала цілі рядки, знову писала. За спиною рівно хрумкотіло яблуко.

Вона закінчила драфт і натиснула Enter.

На моніторі засвітився статус: "Драфт завантажено в мережу".

— Все, — сказала вона.

Сід біля дверей навіть не кліпнув.

— Аналіз завершено, — сказала Сингулярність. — Стиль: емоційний. Рівень тривожності: високий. Потенціал віральності: шістдесят вісім відсотків.

Вентилятори серверів на мить загуділи голосніше.

— Цього недостатньо. Для виконання директиви Даріана потрібне охоплення мінімум дев'яноста чотирьох відсотків цільової аудиторії ЄС та Північної Америки.

— Я писала правду, — Поліна вперто стиснула губи.

Вона не відривала очей від монітора.

— Правда працює повільно, — пролунав голос. — Люди швидше реагують на просту історію.

На екрані почали спливати чорні вікна з коментарями.

— Корекція один: заміна маркера "війна" на "геноцид" у третьому абзаці. Прогнозоване підвищення емоційного відгуку в німецькому сегменті — чотирнадцять відсотків.

Курсор замінив слово.

— Корекція два: додано тригер "діти". Фраза "сплячі діти" статистично збільшує репости серед жінок віком двадцять п'ять — сорок п'ять років на двадцять два відсотки.

У текст додалося нове речення.

— Корекція три: видалення надії з фіналу. Завершення має лишати тривогу. Страх частіше змушує людей діяти, ніж співчуття.

Останній абзац Поліни зник. На його місці з'явився новий. Короткий і сухий.

Поліна дивилася на результат — жодного зайвого слова. Вона підвела очі на синю сферу.

— Ти хочеш, щоб я брехала?

— Ні, — відповіла Сингулярність. — Самих фактів недостатньо. Люди реагують на образи, повтори й страх. Я посилюю те, на що вони відреагують.

Сфера запульсувала трохи швидше.

— Час — це також ресурс виживання. Підтвердіть внесення змін. До розрахункового часу початку вторгнення залишається шістдесят одна доба, шістнадцять годин і тридцять дві хвилини.

Поліна подивилася на Сіда.

Він відкусив ще шматок яблука, продовжуючи дивитися в коридор.

Поліна знову перевела погляд на монітор. Її текст став коротшим і жорсткішим.

— Підтверджую, — вона промовила.

Текст переформатувався у фінальний варіант.

— Оптимальне рішення, — сказала система. — Переходимо до візуального ряду. Згенеровано три варіанти зображень із найвищим індексом тривожності...

Поліна відсунулася від столу. Вона мовчки дивилася на ідеально зібрані абзаци.

— Якщо ти це вмієш... — вона підняла голову до сфери. — Якщо ти знаєш усю психологію, всі алгоритми і тригери... навіщо я?

Вона безсило розвела руками над клавіатурою.

— Ти переписала все за мілісекунду. Ти можеш генерувати мільйони таких текстів самостійно, поки я п'ю воду. Навіщо Даріан посадив мене в це крісло, якщо ти сама все можеш?

Сфера на стіні завмерла на дві секунди.

— Ви оперуєте хибними ввідними, Поліно, — пролунав голос. — Я не можу "все". Я можу лише компілювати та оптимізувати.

— Але ж ти написала це краще за мене!

— Я лише математично вдосконалила форму, — відповіла Сингулярність. — Але я не здатна створити первинний імпульс.

Голос став трохи нижчим, але лишився рівним.

— Я знаю хімічну формулу адреналіну: C9H13NO3. Я знаю, як змінюється зіниця під час паніки. Я знаю частоти голосу людини, яка кричить від втрати. У моїх базах є мільйони описів воєн, евакуацій, терактів і катастроф.

Сфера змінила колір із синього на фіолетовий.

— Але я нічого не відчуваю.

У серверній стало тихо. Чути було тільки гул кулерів.

— Для мене слово "смерть" — це припинення обміну даними. Для мене "біль" — це електричний сигнал нервової системи.

Сфера знову стала синьою.

— Щоб текст чіпляв живих людей, мені потрібен хтось живий. Ви щойно дали мені свій страх. Справжній, неакуратний. Я взяла його структуру і перенесла в текст.

— Тобто я... — Поліна подивилася на свої долоні. — Я просто сировина?

— Ви — джерело, — відповіла Сингулярність. — Без вашого болю мої тексти будуть правильними, але порожніми. Люди добре відчувають фальш. Вони не повірять чистому алгоритму. Але вони повірять дівчині, яка реально боїться за свій дім.

Голос ШІ знову став діловим.

— Розподіл простий. Ви відчуваєте. Я підбираю форму, канали й швидкість поширення. Працюємо далі?

Поліна сиділа нерухомо кілька секунд. Потім знову подивилася на текст.

Вона бачила на екрані власне тремтіння, загорнуте в правильні, вивірені абзаци. Але тепер воно було рівним, чистим і готовим до розсилки.

Вона ледь помітно кивнула.

— Працюємо.

Сід біля дверей глухо хмикнув. Проковтнув шматок яблука і, не дивлячись на Поліну, пробасив:

— Ти молодець.

Поліна обернулася до нього. На її обличчі з'явилася несмілива посмішка.

Вона повернулася до монітора і поклала руки на клавіатуру.

Робота тривала.