Нічний парк

Парк. Пізня ніч.

Аліса і Максим сиділи на старій дерев'яній лавці.

Аліса обхопила долонями порожній паперовий стаканчик. Вона невідривно дивилася на тьмяне світло ліхтаря.

— Я сьогодні спостерігала за людьми в торговому центрі. Бачила пару, яка хвилин двадцять серйозно сварилася через колір дивана. Для дівчини бежевий відтінок оббивки був найбільшою проблемою у світі на той момент. Справжньою трагедією.

Аліса злегка нахилила голову, розглядаючи порожній асфальт під ногами.

— А потім бачила дівчину в кав'ярні. Вона ледь не плакала від образи, бо бариста налив їй звичайне молоко замість мигдалевого. Її ранок був остаточно зіпсований кавою, Максе. Не тим, що все навколо руйнується, а просто не тим молоком у стаканчику.

Максим відкинув голову назад, спершись потилицею об холодну спинку лавки, і заплющив очі.

— Вони планують відпустки на наступне літо і абсолютно впевнені, що воно у них гарантовано є.

Вона повільно провела пальцем по краю свого стаканчика.

— Їхні думки зайняті такою фантастичною нісенітницею... Уяви собі цей рівень розкоші. Уяви, що твоя єдина проблема перед сном — це те, що ти забув поставити телефон на зарядку.

Аліса опустила голову і почала розглядати свої черевики.

— Скільки років має пройти, щоб я змогла так само щиро розплакатися через не те молоко в каві? Чи це взагалі можливо для нас?

Вона замовкла.

Максим не розплющував очей.

Він не вимовив ні слова. Не зробив жодного заспокійливого жесту.

Аліса сиділа на лавці, зібгавши в руках порожній паперовий стаканчик. Вона довго дивилася на темний профіль Максима.

— Чому саме тут? — її голос прозвучав тихо, але напружено.

Відповіді не було. Вона трохи нахилилася ближче, вдивляючись у його застигле обличчя.

— Максе?..

Він повільно розплющив очі.

— Чому саме тут — що? — його голос пролунав глухо і безбарвно.

— Чому ми з тобою в Україні?

Аліса злегка повела плечем.

— Ми ж можемо бути будь-де у світі. У нас є гроші, зв'язки, документи — все що треба. Чому ти ніколи не виїжджав навіть спробувати?

Максим повільно перевів погляд на темну алею.

— У мене тут є незавершена справа.

— Яка? — миттєво відреагувала вона.

Він кілька секунд мовчав.

— Ти не зрозумієш.

Аліса різко випрямилася, стиснувши порожній стаканчик.

— Чому ти завжди думаєш, що я щось не зрозумію? — її голос став жорсткішим. — Я не тупа, Максе.

Максим важко видихнув.

— Алісо... просто помовч трохи...

Вона з силою жбурнула зім'ятий стаканчик у найближчу урну.

— Та господи! — вибухнула вона. — «Алісо, помовчи», «Алісо, заткнись», «Алісо, йди звідси»! Чому ти ніколи не говориш зі мною? Чому ти думаєш, що я тупа?

Аліса зробила крок до нього, важко дихаючи.

— Не хочеш говорити мені нічого? Не хочеш казати про свою незавершену справу — ну і не треба! І сиди тут сам усе життя і думай, який ти важливий і загадковий.

Максим відкинув голову на спинку лавки і заплющив очі.

Аліса зробила різкий рух, поставила ногу на край лавки впритул до нього й нахилилася ближче.

— Знаєш, Тейрине, ти починаєш мене бісити вже. Ніби моментами я ще бачу старого тебе, але дев'яносто відсотків часу — це просто безвольна тінь, яка кудись пересувається. Мовчить весь час. Ніякої ініціативи, ніяких дій.

Аліса важко видихнула.

— ТИ НІЧОГО НЕ РОБИШ МАКСЕ... НІЧОГО.

Вона зробила коротку паузу. Її дихання трохи вирівнялося, але голос усе ще тремтів від емоцій.

— Мені ще з дитинства подобався твій... — вона на мить замовкла, підбираючи правильне слово. — Вайб. Коли ти завжди мав план. Коли ти кожну ситуацію якось викручував під себе.

Аліса ледь помітно хитнула головою.

— Я дивилася на тебе завжди як на якогось недосяжного генія і дуже хотіла бути поруч, щоб ти вважав мене за рівну. Напевно, я тобі не маю це казати, але мені вже все одно. Тому що цього більше немає.

Вона різко прибрала ногу з лавки, розриваючи дистанцію.

— Останній рік ти лише те й робиш, що лежиш — мовчиш, сидиш — мовчиш, і робиш сумну морду. Це вже не вайб. Це хуйня, Максе.

— Ти скажеш щось? — запитала вона, коли тиша між ними затягнулася.

Максим не ворухнувся. Аліса довго чекала, вдивляючись у його завмерлий профіль. Вона вже була готова розвернутися і піти.

— Я зроблю Україну величною.

Ці слова прозвучали не гучно, але важко. Як глухий факт. Він навіть не розплющив очей.

— Що? — її голос здригнувся від несподіванки.

— Це моя обіцянка.

Він витримав коротку паузу.

— Це моя незавершена справа.

Аліса трохи розгубилася. Вона продовжувала стояти, дивлячись на його нерухомий профіль.

— Кому ти дав цю обіцянку? — тихо запитала вона.

Максим мовчав. Повітря між ними знову стало важким і щільним.

— Максе?

— Кліо.

Аліса повільно опустилася на лавку поруч із ним.

Аліса подивилася на нього.

— Так а чому ти... чому ти тоді нічого не робиш? Я не розумію.

— Тому що це була тупа обіцянка.

Його голос пролунав сухо і надламано.

— Я її дав малим, і тоді були інші часи. І Кліо... Кліо... просто наївна дурочка, яка вірила в... в мене і в цю країну. Яка по факту нікому й не треба... тільки їй.

— Не кажи так про неї... — тихо промовила Аліса.

Максим різко розплющив очі і подивився на неї. Його погляд палав холодною, накопиченою злістю.

— А як можна, блять, вірити в те, що ці люди щось можуть?! — його голос зірвався, ставши гучним і різким. — Вони голосують за довбойобів кожен раз, бо їм обіцяють якусь хуйню, яку навіть у теорії виконати неможливо!

Він нервово махнув рукою кудись убік.

— Вони сруться між собою за те, хто з них більший довбойоб! Кожен раз! Ну що вони можуть зробити?!

Він відвернувся, важко дихаючи.

— Пиздять бабки на всьому, хуйово вчаться, тікають за кордон. Чому Кліо в це все вірила? — він вимовив це з болючим надривом, який більше не міг стримати. — Ну ні разу, блять, в історії нічого не виходило. То чому зараз мало вийти?

— Максе... — вона обережно простягнула до нього руку.

Максим різко підскочив з лавки, не давши їй доторкнутися.

— ТА ЩО БЛЯТЬ МАКС?! — закричав він. — ЩО ВАМ ВСІМ ТРЕБА ВІД МЕНЕ?!

Аліса здригнулася і мимоволі відсахнулася назад.

Максим важко, зі свистом видихнув, хапаючись за голову.

— Ще ці глюки, сука... постійно. Цей блядський щоденник... Я не розумію цей шифр йобаний! Про що вона писала?! Просто набір якихось цитат, не пов'язаних між собою...

Він раптом закинув голову до чорного неба.

— А-А-А-А-А-А-А!

Аліса продовжувала злякано дивитися на нього.

Максим знову важко видихнув. Його крик обірвався так само раптово, як і почався. Він опустив голову, подивився їй просто в очі і тихо, абсолютно спустошено промовив:

— Ось про що я думаю... Ти рада, що дізналася?

Вона просто мовчки сиділа і дивилася на нього.

— Все було дарма, — його голос ледь тремтів. — Всі ці роки... Мої тренування, плани... Її смерть. Смерть мільйонів людей за цю країну. Все було сука дарма...

Він важко опустився назад на лавку і знову заплющив очі.

— А тепер дай мені просто полежати. І просто забути це життя.

Аліса сиділа поруч, ледь помітно тремтячи. Вона довго дивилася на нього, а потім обережно торкнулася рукою його плеча.

Він не відштовхнув її.

Відчувши це, вона сильніше стиснула пальці на його куртці.

— Ще й сука війна тепер, — промовив Максим із заплющеними очима. — Останній цвях у кришку гроба. Просто абсолютно без шансів. Ні одного ходу не залишилось.

— Максе... — знову почувся її тихий голос.

— Та все. Нема твого Макса. Нема твого Тейрина, — перебив він її, так і не розплющуючи очей. — Забудь про них. Ти права. Просто живи своє життя. Я закінчився.

Аліса не прибрала руку. Її пальці продовжували міцно триматися за його плече, ніби вона намагалася втримати його над прірвою.

— Максік... Не все було дарма, — її голос звучав тихо, але надзвичайно твердо. — Україна досі стоїть. За тисячу років, серед стількох війн, вона вистояла тільки тому, що завжди були люди, яким було не все одно.

— Згадай Холодний Яр, — продовжила вона, не даючи йому знову закритися в собі. — Згадай УПА, які воювали на два фронти, чудово розуміючи, що шансів нуль. Дисидентів, яких десятками років гноїли по таборах. Вони всі знали, що можуть не дожити, що їх розстріляють або закатують....

Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття.

— Ти ж знаєш це краще за мене.

Максим не розплющував очей.

— Алісо... це не той випадок, — його голос знову став глухим і беземоційним. — Повір мені.

— По-перше, нас зіллють усі наші союзники, як це завжди й було, — глухо сказав Максим. — По-друге, народ не зможе так швидко зібратися і відбити цю навалу. Якщо їм зараз сказати правду — вони просто одне одного загризуть, поки будуть шукати, хто вкрав і хто винен.

Він важко видихнув, і в цьому звуці було стільки втоми, скільки не повинна витримувати жодна людина.

— Я вже сотні варіантів прорахував... — його голос зірвався на хриплий шепіт. — Ні одного, блять, нема. Просто ні одного.

— Ех... — тільки й змогла видихнути Аліса.

Вона трохи помовчала, лагідно погладивши його по плечу.

— Але помремо хоча б разом?

Максим розплющив очі. На його губах з'явилася слабка, майже невловима усмішка.

— Так, Алісо. В один день, скоріше всього... 24 лютого.

Він раптом коротко, нервово засміявся. Цей сміх виявився заразним — Аліса теж не витримала і тихо розсміялася разом із ним.

Коли сміх потроху стих, Аліса знову заговорила, і її голос тепер звучав спокійніше:

— Максе, пам'ятаєш, ти мені нещодавно про Саню «Демона» розповідав?

Вона витримала невелику паузу.

— Я також згадала цей день.

Максим знову відкинув голову на спинку лавки і заплющив очі.

— Я дуже сміялася, коли ви з Кліо грали в шахи, — Аліса ледь помітно усміхнулася. — Вона сказала тобі виставити фігури якось ідеально, щоб коли вона прийде, то сто відсотків програла. Ти там сидів, пихтів години дві.

Максим ледь помітно усміхнувся, не розплющуючи очей.

— А потім вона прийшла, просто кинула в тебе м'ячиком для пінг-понгу, жбурнула ракетку прямо на дошку і рознесла все до біса! — Аліса дзвінко засміялася. — І видає: «Неважливо, як добре ти продумав свій план, якщо я просто змінила правила гри».

Вона ніяк не могла зупинити сміх, уявляючи ту картину.

— І я тоді така подумала: «ЙООООУУУ, КЛІООО, я тепер твоя фанатка!»

Увесь цей час Максим легко і щиро усміхався, слухаючи її голос.

Аліса відкинулася на спинку лавки, прийнявши таку ж позу, як і він, і теж заплющила очі.

— А ця ракетка, походу, якась китайська була, — промовила вона вже тихіше і спокійніше. — І ти коли вдарив, то вона...

Максим раптом різко розплющив очі. Його усмішка миттєво зникла. Він підхопився з лавки.

Аліса здивовано кліпнула, перервавши свою розповідь.

— Максе?.. — вона стривожено подивилася на нього. — Ти чого?..

— Алісо... я зрозумів... — його очі розширилися. — Я ЗРОЗУМІВ!

Він закинув голову до неба і засміявся з усієї сили.

Аліса дивилася на нього абсолютно нерозуміючим поглядом.

— Всьо?.. — обережно запитала вона, дивлячись на його сміх. — Санітарів?..

Максим різко повернувся до неї.

— Я ЗРОЗУМІВ БЛЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯ! — прокричав він і знову зайшовся шаленим сміхом.

Аліса обережно підвелася з лавки і зробила пів кроку назад.

— Макс... мені вже страшно... — її голос тремтів. — Я тебе ніколи таким не бачила... Що ти зрозумів?

Він різко поставив ногу на лавку і подивився просто на неї. Очі горіли тим самим вогнем, якого вона не бачила вже цілу вічність.

— Алісо, ми їх... — він на секунду замовк і перевів погляд на свої долоні. — Ми їх так отхуяримо!

На його обличчі розпливлася хижа, божевільна усмішка.

— Я зрозумів все, нарешті! А-А-А-А-А-А-А-А-А! — радісно прокричав він у нічне небо, а потім різко повернувся до неї. — Аліса — умнічка! А тепер швидко за мною йди.

Він розвернувся і стрімко рушив алеєю.

— Куди?.. — розгублено кинула вона, зриваючись із місця.

— Твій Тейрин повернувся... — кинув він через плече, навіть не зменшуючи кроку.

Аліса ледь встигала за ним, йдучи дуже швидко, майже біжучи. На її обличчі сама собою почала з'являтися широка усмішка.