Нижній рівень

Скляні двері кабінету беззвучно з'їхалися за їхніми спинами.

Аліса повела Поліну через галерею до житлового блоку. У коридорі було тихіше, ніж у головному залі. Чути було тільки вентиляцію і далекі кроки Сіда внизу.

На кухні все блищало нержавійкою. Холодильники гуділи рівно й монотонно.

Аліса відчинила один із них, дістала банку коли і зірвала кільце.

Пш-ш-ш.

Поліна зупинилася біля металевого столу.

— Даріан... — Він тут головний, так?

Аліса зробила ковток і пирхнула.

— Ні.

Поліна нахмурилася.

— Як це ні?

— У нас немає головних у твоєму розумінні, — сказала Аліса. — Даріан не командир. Він швидше збирає все докупи: цілі, ресурси, логістику, інформацію.

Вона постукала пальцем по банці.

— Він дає нам інструменти. А як саме робити роботу — вирішуємо ми.

Поліна кілька секунд мовчала.

— Але якщо виникає спір? — Хтось же приймає остаточне рішення.

Аліса не відповіла одразу.

Вона зробила ще один ковток, потім кивнула в бік скляної стіни коридору. Унизу, в залі, на дивані знову лежав Тейрин.

Чорна тканина була накинута йому на обличчя.

Поліна простежила за її поглядом.

— Він?

— Угу.

— Він же майже не говорить.

Поліна подивилася на неї недовірливо.

Аліса поставила банку на стіл.

— Якщо він мовчить, значить, йому або не цікаво, або все йде нормально.

Поліна ще раз глянула вниз.

— Тоді евакуювати мене вирішив він?

Аліса ледь не вдавилася колою.

— Він? Ні, люба. Він не займається порятунком рядових Райанів.

— Кого?

— Неважливо.

Аліса махнула рукою.

— Це був Даріан. Чиста математика. Порахував, що ти корисна, що втрачати тебе дорого, і відправив нас. Для нього ти була рядком у таблиці, який раптом засвітився червоним.

Поліна опустила руки.

— Я тоді взагалі нічого не розумію. Хто командує, хто рахує, хто мовчить... Це якийсь дурдом.

Аліса подивилася на неї з явним задоволенням.

— Не напружуй процесор, Поль. Тут немає статуту. Потім сама зрозумієш, як воно працює.

Вона легенько постукала себе пальцем по скроні.

— Це не інструкція. Це звичка. Просто дивись.

Поліна схрестила руки на грудях.

— Чекай. Тобто весь штат — це Сід, Даріан, ти, Тейрин і тепер я?

Аліса усміхнулася.

— Ні, Поль.

— Тоді скільки вас?

— Більше.

Поліна почекала продовження.

Аліса мовчала.

— Це не відповідь.

— Це найчесніша відповідь, яку я можу дати зараз.

Поліна потерла скроні.

— Ви організація? Служба? Приватна армія? Секта з кавомашиною?

Аліса засміялася.

— Ти скоро сама все зрозумієш.

— Коли?

— Коли перестанеш рахувати людей по кімнатах.

Поліна тільки звела брови.

— Ми не всі сидимо на одній базі, — сказала Аліса. — Хтось у полі. Хтось у кабінеті. Хтось просто відкриває потрібні двері в потрібний час. Деякі навіть не знають, наскільки вони нам допомагають.

Вона постукала пальцем по банці.

— Ми типу привиди.

Вона підняла руки, округлила очі й поворушила пальцями, зображуючи привида.

— ВууУУууУУ.

Вона зім'яла порожню банку однією рукою і кинула її в утилізатор.

— Гаразд. Досить філософії. Пішли діставати твій елітний шмурдяк. Як там його? Луї Тринадцятий?

Аліса театрально закотила очі.

— Підемо бити поклони цьому алкашу.

Поліна поспішила за нею в коридор.

— Чекай. Тобто план із вибаченням — це серйозно?

— Угу.

— Ви його боїтеся? Коваленка?

Аліса різко зупинилася.

Повільно розвернулася до Поліни і притиснула долоню до грудей, широко розплющивши очі й привідкривши рот.

— О так. Я просто трушуся, Поль.

Вона виставила перед собою руку.

Рука не тремтіла.

— Кстаті, як тобі манікюр? — запитала Аліса, покрутивши пальцями перед її обличчям.

Поліна посміхнулася.

— Дуже гарний.

— Хі-хі, — пирхнула Аліса.

Вона знову начепила переляканий вираз і кивнула на свою нерухому долоню:

— Дивись. Паніка. Страшний пузатий дядько з хворою простатою може накричати на мене матом. Кінець світу.

Аліса одразу скинула цей вираз і пішла далі.

— Ходімо дістанемо йому дорогу соску. Хай не плаче.

Вони дійшли до ліфта. Аліса натиснула кнопку, двері м'яко роз'їхалися, і Поліна зайшла за нею.

Ліфт поїхав униз.

Коли він зупинився, Аліса набрала код на сталевій панелі. Важкі двері перед ними з шипінням від'їхали вбік.

Поліна завмерла на порозі. Вона очікувала сейфи, охорону, скло, банківські комірки, а побачила звичайний склад.

Уздовж стін стояли металеві стелажі, забиті пачками грошей. Долари, євро, фунти. Вони лежали нерівними стосами, припадали пилом і виглядали так, ніби їх просто не встигли нормально розкласти.

— Скільки коштує цей твій еліксир?

Вона зайшла всередину і носком черевика підштовхнула впалу пачку назад під стелаж.

Поліна дивилася на гроші розширеними очима.

— П'ять... — сказала вона механічно. — П'ять тисяч доларів за пляшку.

— Так.

Аліса підійшла до найближчого стелажа, запустила руку в купу банкнот і витягла чотири товсті пачки.

— Дивись математику. Одна — алкашу за моральну травму. Одна — мені за шкідливість роботи. Одна — тобі на заспокійливе. І ще одна — просто щоб кишеню гріла. Разом двадцять.

Поліна насупилася.

— Я не п'ю.

Аліса без паузи переклала одну пачку до своєї купки.

— Чудово. Економія. Значить, дві мені.

Вона розпхала гроші по кишенях куртки.

— Всьо, пішли. Місто чекає.

Поліна не зрушила з місця.

— Чекай.

Аліса обернулася.

— Що?

— А звітність?

— Що?

— Ти просто взяла готівку і запхала в кишеню. Без підпису. Без видаткового ордера. Без сліду. Це ж розкрадання.

Поліна говорила дедалі швидше:

— Кому ви звітуєте? Даріану? Де бухгалтерія? Не можна просто взяти двадцять тисяч і піти.

Аліса закотила очі й потягнула її до ліфта.

— Розслабся, Мінфін.

Двері зачинилися, ліфт рушив угору.

Аліса сперлася спиною на стіну й поплескала по кишені, яка віддималася від пачок.

— Поки ми бігатимемо з папірцями, твій Коваленко сам помре. У нього печінка як решето і тиск під двісті. Якщо тягнути з бюрократією, його серце лусне від віскі й нервів раніше, ніж ми встигнемо його налякати.

— Налякати? — нахмурилася Поліна. — Ми ж вибачатися йдемо.

— Ой, да. Вибачимося, — відмахнулася Аліса.

Внутрішній бухгалтер у Поліні тихо страждав.

Ліфт відчинився на верхньому рівні.

Вони вийшли в коридор. Звідкись тягнуло вуличним холодом.

Коли вони проходили повз основний зал, Аліса раптом зупинилася біля дверей.

На дивані знову лежав Тейрин. Обличчя накрите чорною тканиною, руки складені на грудях. Він не рухався.

Аліса заговорила голосніше, кинувши фразу в бік дивана, але не зводячи очей з Поліни.

— Ми виходимо. Бо якщо не закриємо це питання зараз, сюди прийдуть усі. Коваленко підніме місто. Зеки, мусора, найманці. Полізуть звідусіль. Нас затиснуть у кут і переріжуть горлянки, поки ми тут сидимо.

Поліна зблідла, її погляд мимоволі ковзнув по темних кутах коридору.

Аліса перевела погляд на диван.

— Правда ж, Тейрине?

Під чорною тканиною не було жодного руху.

Голос Тейрина прозвучав глухо й сонно:

— Яка різниця, як вони зайдуть?

Пауза.

— Якщо звідси їх усе одно винесуть.

Поліна перестала дихати.

Вона дивилася на нерухому фігуру на дивані.

Плечі Поліни повільно опустилися. Тремтіння в пальцях зникло, погляд зосередився.

Аліса спостерігала за цими змінами з легкою посмішкою.

Вона всміхнулася.

— От і добре, — сказала вона. — Тепер пішли купувати вибачення.