Ліс

Дощ лив стіною.

Ліс був темний і мокрий. Вода шуміла в кронах сосен, збивала хвою і змішувала землю під ногами в чорне багно. Дорога попереду блищала під фарами далеких машин, але тут, біля узбіччя, світла майже не було.

Троє стояли вздовж дороги.

Вони мовчали.

Перший стояв найближче до траси. Він дивився на поворот, звідки мала з'явитися машина. Крапля води повільно скотилася по його візору. Він не стер її.

Він просто чекав.

Другий стояв біля старого дуба. Великий, широкий у плечах, у важкій броні. Дощ лив по ньому, але він не звертав на це уваги. Навіть коли десь у лісі хруснула гілка, він тільки трохи повернув голову і знову завмер.

Праворуч клацнула запальничка.

Третя постать прикрила полум'я долонею і затягнулася цигаркою. На мить стало видно бліде обличчя, мокре волосся і очі, які весь час поверталися до дороги.

Вона зробила кілька затяжок, кинула недопалок у калюжу і розтерла його підошвою.

Черевик чавкнув у багні.

Минуло ще кілька секунд.

На повороті з'явилися фари.

Перший трохи підняв голову.

Дівчина видихнула крізь ніс і торкнулася екрана на зап'ясті.

Чорний лімузин виїхав із дощу і повільно наблизився до них. Машина не загальмувала різко. Її система просто отримала нову команду.

Клімат-контроль у салоні перейшов у спеціальний режим.

Усередині було тепло і тихо. Водій кілька разів швидко моргнув, але повіки важчали. Його голова схилилася вперед.

На задньому сидінні чоловік у смокінгу ще щось говорив своїй супутниці. Він посміхався, але слова вже почали злипатися.

— Якась дивна втома...

Дівчина поруч не відповіла. Вона повернула голову до нього, привідкрила рот, але не встигла вимовити ні слова. Її очі закрилися. Вона схилилася йому на плече.

Ще за кілька секунд у салоні не лишилося жодної людини при свідомості. Ніхто не кричав і не пручався. Просто вимкнулися.

Лімузин плавно з'їхав на узбіччя і зупинився. Двигун працював ще кілька секунд, а потім стих.

Дощ одразу став гучнішим.

Велетень відійшов від дуба. Коли замки клацнули, він уже стояв біля дверей.

Спершу він відкрив водійські дверцята і поклав два пальці водію на шию.

Живий.

Він витягнув водія з салону і підняв так легко, ніби це був мішок з одягом. За кілька секунд водій зник у лісі.

Велетень повернувся.

Тепер чоловік у смокінгу. Потім жінка.

Одне за одним сплячі тіла зникли в гущавині, за замаскованим люком.

Перший біля дороги весь цей час дивився на трасу. Дівчина стежила за екраном на зап'ясті.

— Камери чисті.

Перший коротко кивнув.

— Чисто.

За хвилину салон був порожній.

Перший підійшов до задніх дверцят і відкрив кейс на сидінні. Усередині лежали дві маски та магнітні картки із золотим тисненням. Він перевірив картки, закрив кейс і коротко кивнув.

Велетень підійшов до відчиненого вікна лімузина і чекав.

Двоє інших сіли в салон.

Усередині пахло дорогою шкірою, парфумами і мокрим одягом.

Вони працювали швидко, але без поспіху. Брудний камуфляж полетів у вікно просто в масивні руки велетня. Той кивнув і зник у темряві лісу. На їхніх тілах з'явилися вечірня сукня і смокінг.

Дівчина витерла мокре волосся рушником, зібрала його назад і подивилася на себе в дзеркало біля дверцят. На обличчі ще був холод лісу. Вона глибоко вдихнула.

Її погляд розгладився, м'язи обличчя розслабилися, а на кутиках губ з'явилася ледь помітна світська усмішка.

Хлопець застібав манжети. Він робив це акуратно, але костюм йому заважав. Пальці занадто великі для дрібних ґудзиків. Комір тиснув на шию.

Дівчина взяла одну з масок, під'єднала кабель до маленького порту всередині і відкрила код на екрані зап'ястя. Хлопець дивився на її руки.

— Я знаю, що маска зареєстрована на дружину магната. Зараз підроблю сигнал. Для їхнього сервера ми будемо двома запрошеними гостями.

Вона швидко ввела кілька команд. Індикатор на масці змінив колір з червоного на зелений.

— Готово.

Вона кинула йому маску.

Він упіймав її, але не надягнув. Його погляд перейшов на вентиляцію.

— Як ти це зробила?

Вона всміхнулася.

— З масками? Там усе просто. У них діра в базовому коді, тому я...

— Я не про маски.

Він кивнув на решітку вентиляції.

— Машина герметична. Повітря ззовні не могло пройти через фільтри.

Дівчина замовкла.

Потім повільно піднесла маску до обличчя і посміхнулася.

— У дівчинки мають бути свої секрети.

Вона надягла маску, і посмішка зникла за металом.

Лімузин поїхав угору серпантином. Дорога піднімалася між деревами. Дощ поступово слабшав, але колеса все ще різали воду на асфальті.

Попереду, на пагорбі, світилася велика скляна будівля. Біля входу працювали прожектори, камери і охорона. Було видно дорогі машини, людей у масках, чорні парасольки, червону доріжку під навісом.

Хлопець скинув швидкість. Він дивився не на вхід, а на темний схил збоку.

— Стій. Бачиш північний хребет?

Він показав на скелю в тумані.

— Можемо зайти звідти. Туман закриє нас від камер. Каміння холодне, тепловізори нас не візьмуть.

Він швидко провів пальцем по склу, ніби малював маршрут.

— Піднімемося по схилу, вийдемо біля генераторної, я вимкну світло. Зайдемо тихо, зробимо справу і вийдемо.

Дівчина кілька секунд дивилася на нього крізь срібну маску.

— Звучить добре, Максе.

Пауза.

— План чистий. Нормальний. Без зайвого шуму.

Її рука лягла на ручку дверцят.

— Але в мене є кращий варіант.

— Який?

— Парадний вхід.

Вона відчинила двері.

У салон увірвалися музика, голоси і спалахи камер. Макс навіть не встиг її зупинити.

Дівчина вийшла першою.

Чорна сукня. Срібна маска. Рівна спина.

Ще пів години тому вона стояла в багні під дощем. Тепер її рухи набули граційності, а кроки стали легкими й плавними.

Вона зробила кілька кроків, легко всміхнулася людям біля входу і навіть трохи повернула голову до камер.

Двері зачинилися.

Макс залишився в салоні. Він подивився їй услід і видихнув.

— Парадний вхід.

Пауза.

— Ненавиджу парадні входи.

Він вийшов із машини.

Дорогі парфуми, мокрий асфальт, спалахи камер і надто багато світла. Занадто відкритий простір. Занадто багато людей. Занадто мало місць, де можна сховатися.

До них підбіг паркувальник у бордовій формі.

— Добрий вечір, сер. Ваші ключі?

Макс завмер. Його пальці накрили брелок у кишені.

Він подивився на паркувальника.

Хлопець одразу зблід.

— Ем... сер?

Він нервово показав на колеса.

— У вас глина на дисках. І, здається, гілка застрягла спереду...

Макс мовчав.

Тонка рука в чорній рукавичці стиснула його лікоть.

— Ох, не зважай на нього, любий, — сказала вона до хлопця.

Вона вийшла вперед і усміхнулася паркувальнику.

— Мій чоловік просто злий. Уявіть, вирішив скоротити шлях через старий ліс.

Вона нахилилася трохи ближче.

— Казав: "Так швидше, так надійніше". А в результаті ми привезли сюди половину болота.

Паркувальник невпевнено усміхнувся. Він уже не дивився на Макса.

Вона витягла брелок із кишені Макса раніше, ніж він встиг заперечити. Ключі полетіли до паркувальника.

— Помийте її, будь ласка. І перевірте підвіску.

— Звісно, мадам!

Хлопець схопив ключі й швидко відійшов.

Макс провів його поглядом.

Дівчина повела його до входу. Вона тримала його під руку, злегка прихилившись плечем і продовжуючи м'яко всміхатися спалахам камер.

Коли вони відійшли на кілька метрів, її пальці боляче вп'ялися в його руку. Вона нахилилася до його вуха.

— Підключайся до "Сингулярності", Максе. Негайно.

Вона сильніше стиснула його лікоть.

— Бо якщо ти й далі дивитимешся на персонал як на мішені, нас самих тут припаркують. Обличчям в асфальт.

Макс на секунду затримав погляд на людях біля входу. Охоронець. Фотограф. Офіціант із підносом.

Він подумки дав команду.

Перед очима з'явився інтерфейс.

< СИСТЕМА: ОНЛАЙН. >

< РЕЖИМ: МАСКА "БАЙДУЖІСТЬ". >

< МЕТА: МІНІМІЗАЦІЯ КОНТАКТІВ. >

Макс підійшов до контролю і мовчки підняв руки.

Охоронець швидко провів перевірку. Прилад показав, що зброї немає.

— Дякую за терпіння, сер. Гарного вечора.

Макс не відповів. Просто опустив руки і пішов далі.

Коли вони відійшли, дівчина вщипнула його за лікоть.

— Ти навіть не кивнув.

Він глянув на неї. В очах бігли рядки даних.

— Може, мені ще танець йому виконати? Щоб точно весело було?

Вона не відповіла.

Тільки очі за срібною маскою весело блиснули.

Вона прикрила рот рукавичкою і пішла поряд із ним у залу.