Переходи

Поліна прокинулася раніше, ніж сподівалася.

У кімнаті було тихо й сіро. Марс спав у ногах, згорнувшись важким рудим клубком, і навіть не повів вухом, коли вона обережно сіла на ліжку.

Сон не приніс відпочинку. Голова була важкою, а м'язи нили після вчорашньої погоні.

Поліна кілька хвилин просто сиділа, дивлячись на двері.

Потім встала.

Коридор житлового блоку був майже порожній. Підлога холодила ступні навіть крізь шкарпетки, вентиляція рівно гуділа над головою. Десь попереду пахло молоком і чимось солодким.

Вона пішла на запах і знайшла кухню.

Поліна завмерла на порозі.

За столом сидів Сід. У маленькій кухні він займав майже весь простір. Широкі плечі перекривали вікно, а посилений металевий табурет під його вагою жалібно рипів і ледь не втискався в міцну плитку.

Перед Сідом стояла велика миска з нержавійки. Він їв шоколадні кульки з молоком. Зачерпнув, підніс, прожував, проковтнув. Рухи були рівні й точні.

Поліна зробила обережний крок уперед. Сід не повернув голови.

— Доброго ранку, — Поліна кивнула.

Жодної реакції.

Тільки хрускіт сухих сніданків.

Поліна підійшла до стільниці, взяла чайник і повернулася до Сіда.

— Я... буду чай робити. Тобі зробити? Чорний? Зелений?

Сід перестав жувати. Він неохоче повернув голову — на обличчі не було ні злості, ні привітності.

— Ні.

Його бас коротко прокотився кухнею.

Сід відвернувся до миски й продовжив їсти.

Поліна кліпнула. Поставила чайник, натиснула кнопку. Шум води заповнив кухню.

— Слухай... — вона підійшла ближче.

— Я хотіла подякувати. За вчора. Там, у лісі.

Сід не відповів. Він доїв, нахилив миску і випив залишки молока одним ковтком.

Поліна дивилася на нього. Перед очима знову стояв нічний ліс, дощ і Сід, який мовчки вів позашляховик крізь зливу, поки позаду вила тривога.

Вона зробила крок уперед. Потім ще один. Підійшла до його стільця.

Сід сидів нерухомо.

— Я би хотіла подякувати тобі, Сіде, — тихо сказала вона.

Вона підняла руки.

— Я лише... дуже акуратно...

Вона нахилилася й обійняла його за плечі. Руки ледь зійшлися біля його шиї. Поліна притиснулася щокою до його коротко стриженої потилиці.

Сід не поворухнувся.

Але й не відштовхнув.

Поліна потримала обійми ще кілька секунд, потім обережно відпустила його і випросталася.

Сід так само мовчав, дивлячись перед собою.

На порозі з'явився Максим. Чорне худі, мокре волосся, порожній погляд. Він увійшов у кухню.

Сід знову застиг.

Максим пройшов повз Поліну до кавомашини.

— Через тридцять хвилин у Даріана.

Він узяв склянку води і розвернувся до виходу.

— Збір групи.

— Доброго ранку, Максиме! — Поліна посміхнулася.

Максим зупинився у дверях. Неохоче повернув голову і ковзнув по ній важким поглядом.

— Добрий.

Він уже зробив крок у коридор, але завмер. Не розвернувся повністю, тільки трохи повернув голову, тримаючи їх у полі зору.

— Поліно, — він промовив. — Знайди Алісу.

Він зробив паузу.

— Щоб через тридцять хвилин вона була у Даріана. Теж.

Поліна все ще тримала руку на плечі Сіда.

— А... де вона? — Поліна припідняла брови.

— Вона не у себе?

Максим подивився прямо на неї.

— Знайди.

І зник у коридорі.

Сід залишився сидіти нерухомо. Він мовчки дивився в порожню миску.

Поліна прибрала руку з його плеча й вийшла з кухні.

Коридори "Акваріума" зустріли її напівтемрявою і холодним бетоном. Після кухні база знову здалася великим сірим лабіринтом.

Вона підійшла до кімнати Аліси.

— Алісо? — обережно постукала вона.

Тиша.

Індикатор замка світився червоним.

Поліна рушила далі. Вона зазирала в прочинені двері, не знаючи планування. Душові були порожні. Збройова зачинена. У серверній миготіли індикатори й гули кулери.

База здавалася вимерлою.

Вона блукала навмання, доки не згадала про зелену зону. Оранжерея. Той штучний парк у глибині комплексу.

Поліна різко розвернулася і швидко пішла в інший кінець бази.

За важкими скляними дверима пахло вологою землею і рослинами.

Аліса була там.

Вона сиділа на широкому кам'яному бортику штучного струмка і дивилася в темну воду.

— Доброго ранку, Алісо, — тихо покликала Поліна.

Аліса здригнулася, але одразу випросталася й розвернулася.

— Добрий ранок, Поліночко! — Аліса підняла підборіддя й розправила плечі.

— Там збір... — Поліна зупинилася на мить.

— Через пів години. У Даріана.

— Добре, — Аліса кивнула.

Вона зіскочила з бортика й швидко обтрусила коліна.

— Прийнято. Я буду.

Вона всміхалася широко. Але шкіра під очима була сіра, а пальці, якими вона обсмикувала край футболки, тремтіли.

Поліна зробила крок ближче.

— Алісо... Щось трапилося?

Аліса відмахнулася і засміялася, дивлячись кудись повз неї.

— Та кинь. Усе чудово. Ну, якщо не брати до уваги той факт, що мене вчора хотів облапати якийсь алкаш... а перед іншим я стояла на колінах, то все просто супер. Гріх скаржитися!

Вона засміялася знову. Звук вийшов різкий і чужий для тихої оранжереї.

Поліна мовчала.

Вона повільно видихнула і відступила на крок.

— Я тобі там чай зробила. — Поліна кивнула на вихід. — На кухні. Він ще теплий.

Аліса завмерла. Руки опустилися вздовж тіла. Усмішка зникла так швидко, ніби її вимкнули.

— Дякую, Поліночка. — Голос Аліси прозвучав глухо.

Поліна вийшла, і скляні двері оранжереї зачинилися за її спиною.

Аліса прислухалася до кроків. Коли вони стихли, вона різко видихнула.

Усмішка зникла остаточно. Обличчя стало сірим і порожнім. Плечі, які вона тримала розправленими, безвільно опустилися.

Вона закинула голову назад і подивилася в стелю.

Там не було сонця. Не було хмар. Тільки бетонна плита, кабелі, труби вентиляції й тьмяні фітолампи.

Аліса дивилася в це штучне небо і не плакала.

Груди звело сухим спазмом, але звуку не було. Вона просто сиділа на камені й дивилася в бетон.

Через двадцять п'ять хвилин двері оранжереї відчинилися.

Аліса вийшла в коридор. Хода знову була тверда, спина рівна. Вона йшла до кабінету Даріана так, ніби нічого не сталося.

У довгому переході її наздогнав голос.

— Алісо.

Вона завмерла.

Не обернулася. Просто опустила голову, і волосся впало вперед, закривши обличчя.

Максим стояв позаду, спираючись плечем на стіну.

— Не влаштовуй там цей театр, — Максим промовив, не підвищуючи голосу.

— Даріан цього не любить. І я теж.

Аліса не відповіла. Вона стояла нерухомо. Тільки плечі ледь здригнулися.

Максим відштовхнувся від стіни, пройшов повз неї й зайшов у кабінет.

Двері зачинилися.

Аліса повільно підняла голову.

На секунду її обличчя розслабилося — шкіра здавалася попелястою.

Але Аліса кліпнула.

Раз.

Другий.

Кутики губ піднялися. Обличчя зібралося. В очах знову з'явився звичний блиск.

Вона глибоко вдихнула, відкинула волосся назад і провела пальцем по сенсорній панелі. Скляні двері беззвучно від'їхали вбік.

Усередині було холодно.

Аліса зупинилася на порозі й швидко оцінила кімнату.

Даріан стояв біля сенсорного столу, схрестивши руки на грудях. На стільниці світилася мапа міста.

Сід стояв біля входу, праворуч від дверей. Нерухомий, із руками на грудях.

Поліна сиділа в тому ж кріслі, що й уночі. На ній був завеликий сірий спортивний костюм. Пальці міцно стискали підлокітники, погляд бігав від одного до іншого.

Максим лежав на довгому чорному дивані в кутку. Одна рука за головою, друга на грудях. Очі заплющені.

— Я тут. — Аліса нарешті переступила поріг.

Вона пройшла повз Поліну, навіть не глянувши на неї, і стала біля вільної ділянки стіни. Якомога далі від Максима.

Обличчя було нерухомим.

Даріан підвів голову.

— Добре. — Даріан кивнув. — Усі в зборі.

Він зробив паузу. Кинув погляд на годинник, потім на зачинені двері.

У кімнаті стало тихо.

Минула хвилина.

Двері беззвучно від'їхали вбік, і в кімнату зайшов хлопець.

Він був худий, жилавий, трохи вищий за середній зріст. Рухався розслаблено, ніби зайшов не на секретну нараду, а до знайомих.

Хлопець зупинився посеред кімнати, засунув руки в кишені звужених джинсів і усміхнувся.

— Давно не бачилися, шефе. — Сай весело підморгнув Даріану.

Даріан тільки важко видихнув і заплющив очі на мить.

Хлопець помітив Поліну. Брови поповзли вгору.

— Ого. У нас поповнення?

Не чекаючи відповіді, він підійшов до неї. Розв'язність одразу змінилася на показну ввічливість. Він випростався і простягнув руку долонею догори.

Поліна завагалася, а тоді вклала свою долоню в його. Він ледь торкнувся губами її руки, потім підвів очі.

— Сай. — Хлопець чарівно усміхнувся.

Поліна вперше за весь ранок трохи розправила плечі.

— Поліна.

Сай відпустив її руку. Він сів боком на край столу Даріана.

Даріан не зробив зауваження.

Сай звісив одну ногу й склав руки на грудях.

— Отже, — він обвів поглядом кімнату.

— У нас є дві новини, бос. Хороша і погана.

Він подивився на Даріана.

— З якої почати?

— З поганої.

Сай перестав гойдати ногою. Він опустив погляд і дістав із кишені запальничку. Пальці кілька разів прокрутили коліщатко, висікаючи сухі іскри в напівтемряві.

Обличчя його стало серйозним.

— Інформація підтвердилася, — Сай не дивився на Даріана, розглядаючи метал у руках.

— Джерела з того боку кордону, перехоплення, супутники... Усе сходиться в одну точку.

Він підняв очі.

— Двадцять четвертого лютого почнеться наступ.

У кабінеті запала тиша.

— Який... — голос Поліни здригнувся. — Який наступ?

Вона озирнулася.

— Про що ви говорите?

Сай розвернувся до неї.

— Росія нападе на нас, Поліно, — він промовив тихо.

— Вже все готово.

Сай знову кілька разів прокрутив коліщатко запальнички. Сухі іскри на мить підсвітили його пальці.

— Залишилося лише дати команду "Фас".

Він замовк на секунду.

— І її дадуть.

Кришка запальнички зачинилася з різким металевим клацанням.

Він чітко промовив:

— Двадцять четвертого лютого. В районі третьої-четвертої ранку. Коли всі будуть спати найміцніше.

Пальці Поліни похололи. Вона глибоко вдихнула, але груди здушило.

— Ні... — Поліна похитала головою. — Це неможливо. Це ж... це війна?

Сід біля дверей стояв нерухомо.

Аліса біля стіни зблідла. Вона судомно вдихнула носом.

Максим на дивані не змінив пози. Він лежав із заплющеними очима, але права рука, що звисала вздовж тіла, судомно стиснулася. Пальці вчепилися в край шкіряного дивана.

Даріан порушив тишу.

— А хороша?

Сай криво всміхнувся, але його погляд залишався серйозним.

— А хорошої немає, шефе, — сказав він. — Це був риторичний прийом.

Він зіскочив зі столу, поправив куртку і знову став зібраним.

— Добре. Мені треба ще дещо зробити в місті.

Сай пішов до виходу. Біля дверей зупинився, але не обернувся.

— Якщо що — я на зв'язку.

Двері від'їхали вбік і зачинилися за ним.

У кабінеті запала тиша.

Даріан кілька секунд дивився на двері. Потім важко видихнув.

— У нас є два місяці.

Він різко повернув голову до Сіда.

— Сіде. Протокол "Тінь". Об'єкт: Поліна.

Сід перевів погляд на дівчину.

— Вона не має отримати навіть подряпини.

Сід мовчки кивнув.

Наказ прийнято.

Даріан подивився на Поліну.

— Поліно, твій фронт — це інформаційна війна. Я даю тобі доступ до "Сингулярності".

Поліна привідкрила рот.

— Іди в четвертий термінал, — продовжив Даріан. — Там зможеш підключитися.

Він говорив швидко й жорстко.

— Зроби з України жертву. Ідеальну, біблійну жертву агресії. Мені потрібні сльози, мені потрібен страх європейців, мені треба, щоб це потрапило в усі стрічки новин. CNN, BBC, Al Jazeera. Усюди.

Він зробив коротку паузу.

— Ти маєш змусити світ плакати за нами ще до першої ракети. Зрозуміла?

Поліна кивнула. Підборіддя в неї дрібно тремтіло.

— Виконувати. Сіде, забирай її. Починайте підготовку.

Сід поклав важку долоню на її плече. Поліна підвелася.

Вони мовчки вийшли з кабінету.

В "Акваріумі" залишилися Даріан, Аліса і Максим.

Максим лежав із розплющеними очима й дивився в стелю.

Даріан глянув на нього, потім перевів погляд на Алісу.

— Ти і Тейрин, — Даріан кивнув на Максима.

— Ви мені потрібні для окремого завдання.

Аліса здригнулася.

— Це критичний рівень, — додав Даріан.

— Я підготую матеріали. Завтра в цей самий час збираємося тут.

Алісу почало трусити. Вона повернула голову до Максима.

Він лежав за три метри від неї — заплющивши очі й підклавши руку під голову. Максим так і не повернувся в її бік.

Аліса підняла голову, перевела погляд на Даріана.

— Зрозуміла, — вона ледь помітно кивнула.

Вона розвернулася і вийшла в коридор.

Двері зачинилися.

Даріан почекав, доки її кроки стихнуть. Потім розвернувся до головного монітора.

— Які у нас шанси? — раптом порушив мовчання Максим.

Він так і не поворухнувся.

Даріан не відповів одразу. Його пальці швидко пройшлися по сенсорній панелі.

— Система дає п'ятнадцять, максимум сімнадцять відсотків, — Даріан не підводив очей.

— І це лише на те, що ми взагалі протримаємося ці два місяці.

Він збільшив один із секторів. На екрані з'явилися свіжі супутникові знімки.

— У росіян є нова розробка, — Даріан вказав на екран.

— Штурмові екзоскелети й автономні бойові роботи. Вони поступаються нашим у швидкості, вони грубі й важкі. Але їх багато. Для звичайної конвенційної війни це майже гарантована перемога. Вони просто задавлять масою металу.

Максим мовчав.

Зіниці його помітно розширювалися, хоча світло в кімнаті не змінювалося. Погляд застиг в одній точці на стелі.

Шкіряний диван рипнув.

Максим підвівся. Він сів на край дивана, опустив ноги на підлогу і кілька секунд дивився перед собою. Плечі опустилися, спина згорбилася.

Потім він встав.

Не подивився на Даріана. Не глянув на мапу. Не попрощався.

Просто пішов до виходу.

Даріан мовчки проводив його поглядом.

Скляні двері від'їхали вбік. Максим ступив у темний коридор, і двері зачинилися за його спиною.

Даріан залишився сам.

Гул серверів заповнив кабінет.

Даріан провів долонею по обличчю, від чола до підборіддя, і сперся обома руками на стіл.