Вечірній виїзд

Наступного вечора підземний паркінг бази гудів вентиляцією й холодним світлом ламп.

Біля чорного позашляховика стояв Максим.

На ньому не було костюма. Тільки чорний тактичний одяг, тонкі бронепластини під курткою і рукавиці з вбудованими приводами. Він методично згинав пальці, перевіряючи відгук системи.

Клац.

Пальці стиснулися.

Клац.

Розтиснулися.

Гуп.

Метал даху позашляховика тихо прогнувся.

Максим завмер.

Аліса ходила по даху машини. У старих брудних кросівках і розтягнутому светрі вона виглядала тут так, ніби спеціально вилізла не туди, де треба. Вона човгала підошвами по металу, створюючи дратівливий нерівний звук.

— Ти знаєш, що ти виглядаєш як манекен? — гукнула вона зверху.

Максим стиснув кулаки. Рукавиці тихо рипнули. Він не підвів голови.

— Злізь із машини.

— Не хочу.

Вона сіла на край даху й звісила ноги вниз, майже перед його обличчям.

— Тут кращий огляд.

Максим дістав тонкий керамічний ніж, перевірив кріплення на поясі й сховав його назад під куртку.

— Даріан сказав: без трупів, — нагадала Аліса. — Ти цю частину теж запам'ятав?

— Я чув.

— Бо в тебе обличчя таке, ніби ти цю частину спеціально прослухав.

Максим потягнувся до ручки водійських дверей.

Аліса зіскочила з даху на капот, а звідти на бетон. Приземлилася м'яко й одразу стала між ним і дверима.

Вона мовчки дивилася на нього.

Потім простягнула руку й клацнула карабіном на його розвантаженні, порушуючи рівну лінію спорядження.

— Ой, розстібнулося.

Максим різко відбив її руку.

— Не чіпай спорядження.

— А ти нервовий.

Вона не відступила. Обійшла його збоку, ковзаючи поглядом по броні, рукавицях, жорстких кріпленнях.

— Ти так напружився, ніби я зараз тебе зламаю одним пальцем. Боїшся, що твоя ідеальність посиплеться?

Максим знову потягнувся до дверей.

— Відійди, Алісо.

— О, голос прорізався.

Вона вперлася спиною в дверцята й подивилася йому в очі.

— Ти ж у нас холодний. Тобі має бути все одно.

Він мовчав.

Аліса нахилилася трохи ближче.

— Знаєш, чому ти мене терпиш?

Вона ткнула пальцем йому в груди, туди, де під бронею був не метал.

— Бо без мене ти просто м'язи. Ти не пройдеш крізь серверний захист. Ти не відключиш камери. Ти молоток, Максе. Важкий такий тупий предмет. А я рука, яка тебе направляє.

Бах.

Максим врізав кулаком у дверцята позашляховика, в сантиметрі від її голови.

Метал увігнувся під посиленим ударом. Звук розкотився по паркінгу й на секунду заглушив вентиляцію.

Аліса здригнулася.

Максим навис над нею, заступивши світло ламп.

— Ти не рука, — сказав він тихо. — Ти просто код доступу.

Він нахилився ближче.

— Не думай, що маєш владу. Якби я міг зламати систему сам, я б залишив тебе тут. Ти для мене необхідність. Не більше.

Потім різко відсторонився й рвонув понівечені дверцята на себе.

— Сідай. І мовчи.

Максим сів за кермо.

Аліса мовчки обійшла машину й сіла на пасажирське місце.

Вона відвернулася до темного скла.

— Як скажеш... напарнику.

Чорний позашляховик виїхав із паркінгу в нічне місто.

У салоні було тихо. Тільки двигун гудів низько й рівно, а шини шурхотіли по мокрому асфальту.

Аліса притулилася скронею до холодного скла.

Вона мовчала.

Вона важко видихнула. На склі з'явилася туманна пляма.

Аліса намалювала пальцем коротку риску й одразу стерла її рукавом.

— Ти пропустив поворот, — тихо сказала вона.

Максим різко крутнув кермо, повертаючи машину на маршрут.

Він нічого не відповів.

Машина звернула вниз і зупинилася в тіні між колонами, трохи далі від входу. Максим вимкнув фари. Двигун затих.

Аліса розгорнула планшет. Світло від екрана висвітлило її обличчя. Вона почала шукати мережу.

Максим беззвучно відчинив двері й ступив на бетон.

Біля важких сталевих дверей підземного ресторану `Velvet` стояв охоронець у дорогому костюмі й з гарнітурою у вусі.

Він побачив Максима, що йшов до входу з темряви парковки.

— Ей, стояти, — охоронець підняв руку. — Приватний захід.

Максим не сповільнився.

Під матовими пластинами його рукавиці пробіг ледь помітний розряд.

Він зупинився впритул до охоронця.

І торкнувся вказівним пальцем його плеча.

Розряд клацнув коротко й сухо.

Охоронець сіпнувся, очі закотилися, і він осів на бетон. Максим переступив через нього й штовхнув двері.

У машині на парковці Аліса дивилася на планшет.

Камери, двері, аварійне світло, вентиляція. Вона вже була в системі. Код доступу, як він і сказав.

Пальці рухалися швидко, майже беззвучно.

Всередині `Velvet` музика захлинулася й обірвалася. Основне світло згасло. Екрани на стінах мигнули й потемніли. За секунду ввімкнулося аварійне освітлення: червоне, нерівне, погане для очей.

Люди в залі закричали не одразу. Спершу почувся тихий здивований гул.

Потім хтось вигукнув:

— Охрана!

Крик вийшов різкий, майже істеричний.

З бокових дверей одразу вийшов чоловік у чорній сорочці. Не побіг. Просто зробив два швидкі кроки вперед і потягнувся рукою під піджак.

Максим зробив крок назустріч.

Він натиснув кнопку на рукаві, і з вбудованого балончика вирвався сірий дим.

Він розкрився між ними щільною хмарою. Червоне світло зникло в ній, силует охоронця на секунду розмазався, і з залу стало майже не видно, що там відбувається.

Рука Максима пройшла крізь дим.

Пальці торкнулися грудей охоронця.

Розряд клацнув коротко.

Чоловік сіпнувся всім тілом і впав на підлогу між столами.

Максим опустив руку.

— Поговорити нам треба.

У залі стало тихіше.

Дуже швидко.

Максим пройшов до центрального столу й зупинився біля вільного стільця.

— Сядьте.

Ніхто не сів.

У Максима зціпилися щелепи.

Рух був таким швидким, що найближчий чоловік навіть не встиг відсунутися.

Максим схопив його за потилицю і з силою вдарив обличчям об стільницю.

Глухо й коротко.

Чоловік відключився одразу. Його тіло сповзло вниз і впало під стіл.

Максим прибрав руку.

— Сядьте, — повторив він.

Він обвів поглядом зал.

Люди повільно сіли. Хтось відвів погляд, хтось обережно відсунув від себе посуд. Стало зовсім тихо.

— Значить так. З цього моменту ви всі робите все, що я скажу. Шаг вліво, шаг вправо — будете лежати біля цього уїбана.

Один із чоловіків за столом не опустив очей.

Він був старший за інших, широкоплечий, із сивиною на скронях і важким перснем на пальці. Поки інші мовчали, він розслаблено відкинувся на спинку крісла.

— Мальчик, — сказав він російською. — Ты лучше скажи, какая нам с этого выгода?

Максим повернув до нього голову.

Чоловік навіть не моргнув.

— Пугать ты умеешь, мы поняли. Дальше что? Ты хочешь склады, маршруты, водителей, топливо. Это все деньги. Риски. Люди. Связи.

Він кивнув на чоловіка під столом.

— За красивое лицо мы этим не делимся. Даже если лицо злое.

Він нарешті трохи нахилився вперед.

— Так что давай без цирка. Что мы получаем?

У машині планшет Аліси коротко завібрував.

На екрані Сингулярність показала різкий стрибок пульсу Максима. Нейронавантаження пішло вгору. Контур рукавиці мигнув жовтим.

Аліса підняла очі на трансляцію з камер.

Максим повернувся до чоловіка.

І посміхнувся.

— Що ви отримаєте?

Голос у нього лишався тихим.

— Ви тридцять років пиздите з цієї країни все, що можна, грабуєте людей, бухаєте в цих їбучих ресторанах сутками. І вам, сукам, усе одно мало.

Він зробив крок ближче.

— Вам ще треба щось отримати?

Планшет у машині знову завібрував.

Пульс Максима підскочив ще вище. Жовтий контур рукавиці мигнув червоним на частку секунди й повернувся назад. Сингулярність вивела попередження про нестабільне навантаження.

Аліса завмерла над екраном.

Вона бачила його злим. Бачила холодним. Бачила, як він входить у бій і вимикає в собі все зайве.

Але такого не було.

Не так.

Вона перевела погляд на трансляцію.

У залі стало тихо.

Розмови стихли, гості завмерли. Хтось обережно опустив погляд у стіл. Хтось прибрав руку з телефону, хоча екран і так був мертвий.

Старший чоловік, який щойно говорив, уперше не відповів одразу.

Його рот ледь смикнувся в усмішці й одразу розгладився.

Максим закинув голову до стелі.

У машині телеметрія рвонула вгору короткими нерівними сплесками.

Аліса нахилилася ближче до екрана.

— Максе... — тихо сказала вона, хоча він не міг її почути.

— Ця країна пережила багато чого, — сказав він. — І вона заслужила на щасливе майбутнє.

Він опустив погляд на старшого.

— У це майбутнє вірили люди, яких жоден із вас не вартий. І воно настане.

Старший уже не посміхався.

Пальці з перснем лежали на столі біля келиха.

Максим уперся долонею в стіл і нахилився ближче.

— А якщо для цього треба буде перерізати вас усіх і ваших дружків, я це зроблю. Навіть не задумуючись.

Старший перевів погляд на його руку.

Запізно.

Лезо з'явилося майже без звуку.

Короткий різкий рух.

Келих хитнувся.

Палець із важким перснем упав на підлогу.

Старший на секунду завмер.

Потім закричав.

Максим ударив його в обличчя.

Крик обірвався, але тільки на мить.

Стілець перекинувся. Старший упав на підлогу, зачепивши плечем край столу. Келихи дзенькнули, хтось за столом різко відсунувся, але ніхто не встав.

Максим нахилився над ним.

— СКІЛЬКИ? — крикнув він.

Удар.

— СКІЛЬКИ СУКА?

Ще удар.

Старший підняв руки, закриваючи голову. Максим перехопив його зап'ястя й ударив ліктем у щелепу.

У машині Аліса різко випросталася.

— МАКС!

На екрані телеметрія смикалася червоними сплесками. Сингулярність вивела попередження, але Аліса не дивилася на текст. Вона дивилася на камеру.

Максим уже не говорив із залом.

Він бив його на підлозі й кричав так, ніби перед ним лежали всі одразу.

— СКІЛЬКОХ ЗАКОПАЛИ? СКІЛЬКОХ ВТОПИЛИ? СКІЛЬКОХ ПРОДАЛИ, ТВАРІ ЙОБАНІ?

Він ударив кулаком. Потім ще раз.

Старший захрипів і поповз під стіл.

Максим схопив його за комір і ривком витяг назад.

— ВІДПОВІДАЙ БЛЯДЬ!

— ТИ Ж СУКА РАХУВАВ. Я ЗНАЮ.

Він ударив його ліктем у груди з усієї сили.

— СКІЛЬКИ?

У залі ніхто не дихав голосно.

Навіть ті, хто тримав зброю, тепер дивилися не на Максима, а на підлогу перед ним.

У машині планшет Аліси завив коротким різким сигналом.

Пульс Макса піднявся до критичної межі.

Червоний індикатор блимав так швидко, що цифри майже зливалися.

Аліса на секунду застигла.

Потім схопила планшет і вибігла з машини.

Дверцята грюкнули на весь паркінг.

Він уже не бачив зал нормально.

Перед очима рвалися уривки з дитинства: холодна підлога в тренувальному залі, запах металу, тиха хода за спиною.

Жіночий голос із пам'яті. Рівний.

"Ти маєш захищати те, у що віриш. Завжди. До кінця. Навіть якщо більше ніхто не вірить".

Старший під ним хрипів.

Максим ударив ще раз.

— СДОХНИ СУКА НАХУЙ.

І знову той самий голос, ніби з іншої кімнати.

"І завжди тримай своє слово, якщо вже дав його комусь".

Максим ударив ще.

Перед очима мигнула холодна підлога. Світла смуга під дверима. Чужа тінь поруч.

"Я вірю в тебе, Максік. У тебе все обов'язково вийде".

А потім усе знову зірвалося.

Він ударив з усієї сили.

Він уже не питав.

Не вимагав відповіді.

Він просто бив.

Кулаками. Ліктями. Знову кулаками.

Старший перестав закриватися.

Потім перестав хрипіти.

Максим не зупинився.

Гримнув постріл.

Один з охоронців біля стіни все-таки підняв пістолет.

Руки в нього тряслися. Дуло водило вбік, потім назад, потім знову на Макса.

Він натиснув на спуск.

Спалах на мить освітив його обличчя.

Куля дійшла майже до плеча Максима й зникла.

Не відскочила. Не дала іскру об броню.

Просто пропала в повітрі, ніби перед ним на секунду відкрилася чорна складка й проковтнула метал.

Максим усе ще бив.

Охоронець вистрілив ще раз.

Друга куля зникла так само. Простір перед його спиною коротко стиснувся, ніби хтось зім'яв невидиму плівку.

Дуло автомата в руках охоронця ходило ходором. Він тиснув на гачок навмання, не зводячи очей з Макса.

Третій постріл.

Куля пропала біля потилиці Макса.

І тільки тоді він зупинився.

Кулак завис над тілом старшого.

Він стояв навколішки над тілом старшого, весь у крові: рукавиці, рукава, нижня частина обличчя.

Кров важко капнула з його підборіддя на підлогу.

Охоронець не вистрілив учетверте.

Він неохоче повернув голову до нього.

Потім важко підвівся.

З його рук кров капала на підлогу.

Охоронець зробив крок назад і врізався спиною в стіну.

Максим ступив до нього.

Один крок.

Повільний і важкий.

І тоді зал розірвало білим спалахом.

Звук ударив по вухах так, ніби бетонна стеля тріснула навпіл. Світло зникло, потім повернулося плямами. З вентиляції й з-під столів рвонув густий дим.

Хтось закричав.

Хтось закашлявся.

Стільці посунулися, посуд упав на підлогу, люди почали сліпо відступати від столу, прикриваючи обличчя руками.

Максим завмер посеред цього білого шуму.

Аліса влетіла в зал крізь службовий прохід. На обличчі була маска.

— Швидко. Виходимо звідси.

Він не відповів.

Аліса підбігла ближче й зупинилася на мить.

Максим дивився на свої долоні. Червоні плями стікали по рукавицях на зап'ястя.

Потім він опустив очі на нерухоме тіло біля ніг.

— Що...

Голос зламався.

Він сіпнувся, але тіло не слухалося. Не зміг.

Аліса схопила його за рукав.

— Потім. Зараз ідемо.

Він стояв, як прибитий до підлоги.

Аліса смикнула сильніше.

— Іди блять іди!

Це спрацювало не одразу.

Він зробив крок тільки тоді, коли вона вперлася плечем йому в груди й буквально штовхнула назад.

Потім ще один.

Аліса не відпускала його рукав. Вона тягнула, штовхала, лаялася крізь фільтр маски й дим, поки він нарешті почав рухатися сам.

За спиною хтось кричав. Хтось кликав лікаря. Хтось кидався до зачинених дверей.

Аліса вивела Макса в службовий коридор і зачинила за ними двері плечем.

— В машину. Швидко.

Вона не дала йому зупинитися. Тягнула далі коридором, потім сходами, потім через паркінг до позашляховика.

Максим майже не опирався. Просто йшов, дивлячись на свої руки.

Аліса посадила його на пасажирське сидіння, сама сіла за кермо й завела двигун.

За кілька секунд машина різко виїхала з паркінгу.