Оранжерея

Підземна оранжерея бази нічим не відрізнялася від справжнього лісу. Світло на стелі точно імітувало вечірні сутінки. Вітер пахнув мокрою землею та хвоєю, а під ногами була жива трава.

Макс сидів на лавці. Він відкинув голову на спинку і заплющив очі. Його пульс досі був прискорений. Екзоскелет уже зняли, але в руках залишився легкий тремор після роботи в ресторані. Тіло відходило від бою.

Він намагався сповільнити дихання. Сингулярність мовчала. Вперше за довгий час у його голові не було ні протоколів, ні розрахунків загрози. Була тільки тиша, але раптом почувся тихий звук кроків по траві.

— Привіт, Максік.

Макс не відповів. Він навіть не поворухнувся, продовжуючи сидіти із заплющеними очима. Кроки зупинилися зовсім поруч.

— Спиш? Не спиш? Спиш? Не спиш?

Пролунав тихий, лагідний жіночий сміх. Макс розплющив очі.

Дівчина стояла за кілька кроків від лавки й коротко помахала йому рукою. Макс завмер, а потім неквапливо підвівся, не відриваючи від неї погляду.

— Як?.. — його голос був глухим. — Ти?.. Я...

— Сідай, Максік. Сідай, — сказала вона. — Вибач, що розбудила.

Макс не міг відірвати від неї погляду. Дівчина мала густе, темне кучеряве волосся, яке спадало на плечі. Її обличчя було напрочуд гарним, із тонкими рисами, а на губах трималася її ідеальна, тепла усмішка. Вона стояла розслаблено і дивилася просто на нього.

Дівчина зробила кілька кроків, сіла на край лавки і легко постукала долонею по дереву поруч із собою. Макс слухняно опустився назад. Він продовжував дивитися на неї і майже не кліпав.

Дівчина простягнула руку й легко тицьнула пальцем йому в ніс. Вона широко усміхнулася, аж замруживши очі.

— Я... Я...

Макс важко підняв долоні і з силою потер обличчя.

— Я весь час спостерігала за тобою, — сказала вона.

— Ти став сильнішим, Максе. Набагато сильнішим. Але чому твої руки тремтять?

Його дихання вирівнялося, м'язи обличчя розслабилися. Погляд став холодним і уважним.

— Я трохи втомився і не очікував тебе зараз побачити.

Вона нахилилася до нього.

— Ти ж нікого не покалічив, Максе?

Макс подивився на її чисте, спокійне обличчя, а потім повільно перевів погляд на власні руки. Кісточки пальців були здерті, а на залізних приводах рукавиць темніла чужа кров. Він спробував сховати долоні в кишені куртки, але так і не вимовив ні слова.

— Ти завжди маєш пам'ятати, що насильство — це лише захист або напад, коли вже немає вибору. Це останній варіант.

Вона похитала головою і подивилася прямо перед собою.

— Так... Час іде, і нічого не змінюється.

Макс здригнувся. Пульс знову прискорився.

— Слухай... — сказав він.

— Я хотів сказати, що дуже стараюся. Я справді мав план, але... там війна, тут корупція. Воно все якось одночасно, і я трохи заплутався. Але ми обов'язково все зробимо. Добре?

Вона мовчала, а потім повернулася до нього.

— Не хвилюйся, Максюш. Ти молодець. Головне, не забудь ключове: успіх — це коли...

— Це коли готовність збігається з можливістю, — перебив Макс.

Вона ледь підвела брови.

— Я все пам'ятаю, що ти казала, — додав він.

— Живу за цими правилами. І вони справді працюють.

Макс усміхнувся і повернувся до неї.

— Добре, — сказала вона й усміхнулася.

— Добре, — тихо погодився Макс.

— Максік...

— Так?

— Ти вивчив латину?

— Так, — відповів Макс. — Досить добре знаю.

— До-о-обре.

— А чого ти питаєш?

Вона ледь усміхнулася.

— Amat victoria curam.

— «Перемога любить підготовку»?

— Угу.

— Вона мені знадобиться?

— Угу.

— Скоро?

Вона витримала паузу.

— Так, Максік. Дуже і дуже скоро.

Він подивився вниз і довго мовчав.

— Тільки не забудь, що вороги не лише зовні, — сказала вона. — Найнебезпечніші завжди всередині.

— Я не про країну, Макс.

Він підвів голову і подивився їй в очі.

— Зрозумів. Буду обережним.

— Молодчинка.

Вони мовчали.

— Знаєш, як Сай це називає? — запитав Макс.

— Як?

— Хоча ні. Я передумав.

— Давай, кажи.

— Не-е.

— Так, Максим, — вимовила вона викладацьким тоном.

Макс закашлявся.

— Ну... Він каже: «Нету худшего врага, чем союзник-долбайоб».

Вона голосно розсміялася.

— Ой, Сай... Як завжди, звичайно.

Вони мовчали. Вентиляція рівно гула над головою, у повітрі стояв запах вологої землі.

— А якщо я не впораюся? — запитав Макс.

Вона підсунулася ближче. Дошки лавки ледь чутно скрипнули. Вона поклала йому руку на плече.

— Обов'язково впораєшся. Головне, більше відпочивай зараз.

Поки вона говорила, Макс відчув, як крізь тканину пробивається холод. Її долоня була важкою і неприродно крижаною.

— А то далі в тебе не буде часу спілкуватися з привидами.

Холод від її руки різко зник. Макс широко розплющив очі, відсахнувся назад і впав із лавки.

Він з глухим ударом приземлився на штучну траву. Одразу ж відштовхнувся ногами, швидко відповзаючи назад, але не відриваючи від неї погляду.

Вона залишилася сидіти на лавці, повністю завмерши в одній позі, й продовжувала лагідно усміхатися вже порожньому місцю.

Макс важко дихав, грудна клітка швидко піднімалася. Світло ламп падало на її обличчя, але воно виглядало як збій у системі, як застигла картинка, вставлена в реальну оранжерею.

Він задкував по траві, не підводячись, поки не вперся спиною в холодну бетонну стіну. Вентиляція рівно гула над головою. Макс сидів і дивився на її нерухому усмішку. По його спині стікав холодний піт. Вона просто чекала. А потім її голова неприродно повернулася в його бік.

Він сильніше втиснувся спиною в бетон. Вона підвелася з лавки і пішла до нього. Її кроки були абсолютно беззвучними. Вона залишалася такою ж гарною, але її ідеальна усмішка не змінилася ні на міліметр, перетворившись на статичну, нелюдську маску.

Макс кинувся вздовж стіни. Він відштовхнувся від бетону, звівся на ноги і побіг. Зробив лише кілька кроків і швидко озирнувся — вона була значно ближче, ніж секунду тому.

Макс звернув за кут, шукаючи гермодвері. Але замість виходу перед ним знову витягнулися ряди гідропоніки. Куди б він не повертав, коридори росли однаково.

Він зачепився за пластикову трубу і впав на коліна, збивши шкіру об метал. Одразу ж обернувся — вона стояла ще ближче, відстань скоротилася вдвічі.

Макс скочив на ноги і рвонув у наступний прохід, біжачи на межі дихання. Коли він знову кинув погляд через плече, вона була вже за десять кроків. Чим меншою ставала відстань, тим швидше вона пересувалася. Її рухи пришвидшилися до неприродних, але верхня частина тіла залишалася статичною: нерухома голова, широка усмішка. Вона насувалася на нього в повній тиші. Він спробував побігти швидше, але коли озирнувся востаннє — вона вже стояла впритул.

Її крижана рука різко зімкнулася на його горлі. З нелюдською силою вона підняла його і жбурнула назад.

Макс із гуркотом влетів спиною в стіну. Товсте скло оранжереї витримало, але по ньому поповзла щільна сітка тріщин. Її пальці мертвою хваткою стискали його горло. Макс захрипів, намагаючись вдихнути.

— Ой, Максюш... Ти так мене засмутив, — сказала вона лагідним голосом.

Вона нахилила голову вбік і промовила:

— Я ж вірила тобі. Я ж вірила у твої слова.

Вона різко вдарила його потилицею об скло. Глухий звук удару рознісся оранжереєю, у голові Макса спалахнув біль.

— Пам'ятаєш? — її губи розтягнулися в мертвій усмішці. — Що ти сказав? Пам'ятаєш?

Ще один сильний удар. Сітка тріщин за його спиною розрослася.

— Ти сказав: я зроблю Україну великою, я тобі обіцяю.

Ще удар. По шиї потекла кров.

— ЧОМУ ТИ НЕ ЗРОБИВ, ЩО ОБІЦЯВ?!

Вона почала бити його головою об скло без зупинки. З кожним ударом її голос ламався, спотворювався, перетворюючись на низький демонічний гул.

— ТИ НЕ ВПОРАВСЯ! ТЕПЕР ТИ МАЄШ ВІДПОВІСТИ ЗА ЦЕ!

Удар. Тріск скла став гучнішим.

— ТИ МАЄШ ПОМЕРТИ!

Удар. У Макса потемніло перед очима.

— ПОМЕРТИ!

Вона вбивала його в стіну знову і знову. Скло кришилося, дрібні уламки сипалися йому за комір.

— ТИ МАЄШ ЗДОХНУТИ! ЗДОХНИ, СУКА! ЗДОХНИ! ЗДОХНИ! ЗДОХНИ!

Макс задихався. Його правий кулак стиснувся, м'язи напружилися, але рука лише безсило затремтіла. Він перестав чинити опір. Світло ламп згасло.

Залишився лише глухий ритм ударів об скло.

Удар.

Пауза.

Ще удар.

І раптом темряву розірвав сліпучий спалах синього світла. Макс різко розплющив очі, викинув руку вперед і з розмаху вдарив її ліктем у голову. Хватка на горлі миттєво зникла.

Вона відлетіла і впала на штучну траву, але одразу спробувала піднятися. Макс зробив крок уперед, важко вдарив її ногою в голову й кинувся зверху. Він почав методично добивати її кулаками в обличчя. Удар за ударом. Жодного слова. Вираз його обличчя залишався порожнім. Він бив без упину кілька секунд.

Макс різко розвернувся на звук, і з-під рукава з тихим клацанням вислизнуло приховане лезо. Він викинув руку вперед, але залізна долоня Сіда, що беззвучно виріс за спиною дівчини, намертво перехопила його закривавлене зап'ястя. Велетень заблокував випад за міліметр від шиї Поліни, закривши її собою.

Синє світло перед очима Макса замерехтіло й різко згасло. Він завмер. Сід повільно розтиснув пальці, відпускаючи його руку, але не зводячи з нього очей.

Макс подивився на свої кулаки — розбиті кісточки пальців сочилися кров'ю. Лезо з тихим клацанням сховалося назад під рукав. Він безсило опустився на коліна, важко дихаючи. Його власна кров стікала з потилиці по шиї на комір куртки, а обличчя було вимазане червоним від дотиків його ж брудних долонь.

Він підвів голову. Перед ним стояла Поліна. Вона сильно зщулилася, обхопивши себе руками за плечі.

Макс обернувся ліворуч, туди, куди щойно з усієї сили вбивав свої кулаки. Там не було нікого. Тільки порожнє місце і глибокі криваві вм'ятини в землі.

Кілька секунд він продовжував важко дихати, дивлячись на розриту штучну траву, а потім звівся на ноги. Сперся закривавленою рукою на тріснуте скло і, не сказавши ні слова, пішов до виходу.

За спиною Поліни стояв Сід. Помітивши його, Макс відвернув обличчя вбік і мовчки пройшов повз них. Поліна і Сід залишилися стояти на місці, невідривно дивлячись на глибокі вм'ятини в землі.

— Максиме... — її голос зривався. Вона переводила погляд з його обличчя на понівечений ґрунт. — Що сталося? Ви посварилися? Давайте вирішимо без бійки...

Макс зупинився й повільно повернувся. Він кілька секунд мовчки дивився на дівчину.

— Це була моя наставниця, — його голос звучав глухо.

Поліна підбігла майже впритул до нього. Вона перевела погляд на його закривавлену шию, а потім знову на розриту землю.

— Твоя наставниця? — вона озирнулася на порожню оранжерею. — То ви... посварилися? Максе, ну давай ви помиритеся, навіщо отак кулаками махати? Де вона взагалі?

Макс кілька секунд дивився на неї нерухомо. Потім перевів погляд на свої закривавлені кулаки, збиті об сухий ґрунт, і знову глянув на дівчину. Його губи сіпнулися у слабкій, важкій усмішці.

— Вона померла.

Він замовк. У тиші оранжереї чутно було тільки гул вентиляції.

— П'ять років тому... в цей день. Двадцять четвертого грудня.

Усмішка зникла. Макс відвернув обличчя вбік і важко пішов далі. Він перетнув поріг і зник у коридорі. Гермодвері з тихим звуком зачинилися.

Поліна залишилася стояти на штучній траві. Вона невідривно дивилася на глибокі криваві вм'ятини в землі, дрібно тремтячи всім тілом.

Сід стояв поруч. Він не дивився вниз. Він мовчки дивився на зачинений вихід.