Старий будинок

Скляні двері кабінету Даріана розсунулися з ледь чутним шипінням. Усередині панувала звична напівтемрява, яку розганяло лише холодне свічення моніторів та тривимірних графіків над сенсорним столом. Даріан стояв спиною до входу, схрестивши руки на грудях. Його плечі були напружені.

— Тейрин, — сказав він, не обертаючись. — Аліса відключила свій браслет від Сингулярності. Локалізація втрачена.

Макс зупинився на порозі. У кабінеті пахло кавою та озоном від гарячої апаратури.

— Вона не відповідає на запити вже вісім годин, — Даріан нарешті повернувся.

На його обличчі лежали глибокі тіні від екранів.

— Знайди її. На базі її немає.

Макс повільно видихнув. Він провів долонею по тактичній рукавиці, затягуючи ремінець на зап'ясті до характерного тріску липучки.

— Я зрозумів, — тихо відповів він.

Він розвернувся й вийшов з кабінету. Спуск на ліфті до підземного гаража здався занадто довгим. Макс розім'яв затерплі пальці, відчуваючи холод пристроїв під тканиною тактичної рукавиці.

У гаражі пахло мастилом і сирою гумою. Він сів на пасажирське сидіння чорного евакуаційного позашляховика, кинув на коліна планшет із заблокованою картою. Водій зачинив дверцята й завів двигун — потужний мотор глухо загарчав, вібруючи в бетонних стінах.

— На сімнадцяту, — тихо сказав Макс.

Водій коротко кивнув і ввімкнув передачу. Ворота бази повільно поповзли вгору.

Вони виїхали на лісову дорогу. Ніч була холодною, вітер гнав по мокрому асфальту рідкі сніжинки. Фари вихоплювали з темряви тільки стовбури голих дерев і брудні узбіччя.

Машина йшла швидко. Макс сидів мовчки, не дивлячись на дорогу й тримаючи руки на колінах.

Позашляховик тихо зупинився в темному дворі біля тієї самої сімнадцятої, старої сталінки на Подолі. Світлодіодні ліхтарі ледь пробивали густу зимову мряку. Макс відчинив важкі дверцята й виступив на мокрий асфальт. Машина позаду нього тихо рушила з місця, залишаючи його одного в нічній тиші.

Він зайшов в під'їзд. Важкі дерев'яні двері з тріснутим склом прочинилися з натужним рипінням. Усередині пахло вогкістю та сирою штукатуркою.

Стіни сталінки, колись пофарбовані в зелений, тепер лущилися й осипалися брудними пластівцями. Під ногами хрустіло сміття, бите скло та обривки старих газет із розкурочених поштових скриньок, що висіли вздовж стіни. Єдина лампочка на першому поверсі тьмяно блимала, вихоплюючи з темряви оголену проводку й павутиння.

Макс почав підніматися кам'яними сходами. Його кроки лунали глухо в порожньому прольоті. На міжповерхових майданчиках стояла суцільна темрява, і довелося йти навпомацки, тримаючи руку на потрісканих дерев'яних перилах. На третьому поверсі хтось вибив шибку, і звідти тягнуло морозним протягом, який ганяв по бетону пил.

Десь у глибині будинку тонко задзвеніла труба. Звук прокотився стінами і згас.

Він піднявся на останній поверх і зупинився перед потрібними дверима. Оббитий сірий дерматин на них був посічений глибокими розрізами, з яких клаптями стирчала брудна вата, а лутка тріснула в місці, де виламали замок. Макс обережно штовхнув стулку. Вона подалася без звуку, відкриваючи вузький темний коридор.

Усередині пахло пилом, холодною вогкістю та важким, солодкуватим ароматом жіночих парфумів, який душив і лоскотав у горлі.

Двері в кімнату стояли прочиненими. Світло з вулиці ледь пробивалося крізь напівзатягнуту штору, яка повільно колихалася від протягу, кидаючи на підлогу довгі криві тіні. На порозі валялася розірвана куртка, а поруч лежав перекинутий стілець із розщепленою ніжкою.

Він зупинився.

Кімната виглядала розгромленою. Одяг був розкиданий по килиму безладними купами, висунута шухляда комода валялася на боці, а дзеркало на шафі пішло дрібною павутиною тріщин, роздроблюючи кімнату на сотні темних уламків. Під ногами з сухим хрускотом луснуло скло від розбитої рамки.

Макс обережно зайшов усередину.

— Алісо?

Його голос прозвучав глухо. Відповіді не було. Десь у стіні за його спиною тихо клацнули труби.

Він зробив ще один крок і помітив її в кутку, у вузькій щілині між шафою та стіною. Вона забилася туди, підтягнувши коліна до самого підборіддя, наче намагалася втиснутися в шпалери. Волосся збилося й прилипло до обличчя від поту, а плечі дрібно здригалися. В опущеній руці вона мертвою хваткою стискала короткий кухонний ніж.

Макс зупинився за три кроки від неї.

— Це я.

Аліса не ворухнулася. Тільки її зуби тихо зацокотіли в темряві, видаючи швидке тремтіння.

Він повільно присів навпочіпки. Мостина під його черевиком ледь чутно рипнула. Макс тримав руки перед собою, повернувши долонями вгору.

Вона підняла очі.

Вона дивилася крізь нього. Білки її очей були червоними від луснулих капілярів, а розширені зіниці майже повністю затопили райдужку. Її погляд ковзнув по його обличчі і не зачепився, застигши на темряві за його плечем.

Макс відчув, як уздовж хребта пробіг холод.

Він повільно нахилився вперед і простягнув руку. Пальці рухалися м’яко, зупиняючись за пів кроку від її плеча.

Аліса різко смикнулася.

Він помітив лише короткий сірий спалах у темряві.

Ніж різонув по його відкритій долоні. Спочатку шкіру обпекло різким болем, а потім по долоні розлилося гаряче.

Макс інстинктивно відсмикнув руку, але залишився на місці. Кров швидко виступила густою лінією, поповзла по зап’ястку і важкими краплями впала на припалу пилом підлогу.

Аліса завмерла.

Вона дивилася на кров.

На її обличчі щось переламалося. Вона швидко опустила ніж на підлогу, ніби той став розпеченим залізом.

— Вибачте.

Макс стиснув порізану долоню другою рукою.

— Алісо...

Вона не почула.

— Вибачте, сер. Зараз я все приберу.

Вона потягнулася до рукава своєї кофти й почала терти підлогу біля крапель крові. Рухи були швидкі, дрібні, механічні, ніби в заводної іграшки. Вона не дивилася на нього — її очі були прикуті до червоних плям на пилюці.

— Не хвилюйтесь. У нас чисто.

Її пальці ковзали по пилу, розмазуючи кров брудними розводами.

— Я зараз усе приберу, і ми почнемо.

Макс не рухався, слухаючи її прискорене, свистяче дихання.

— Що почнемо?

Аліса не відповіла.

— Тут має бути чисто, — повторювала вона, терши дошки з такою силою, що рукав почав тріщати по швах.

Вона знову потягнулася рукавом до підлоги.

— Дуже чисто.

Тканина ковзнула по дереву, розтягуючи краплі в широку чорну пляму.

Аліса завмерла на секунду, вдивляючись у брудний слід.

Потім почала терти ще сильніше, майже вдавлюючи пальці в дошки.

— Ні, ні, ні... Тут має бути чисто. Дуже чисто. Дуже чисто.

Кров змішувалася з пилом і розмазувалася темною багнюкою.

Її губи затремтіли. З неї вирвався короткий зламаний вдих.

Вона заплакала.

Макс дивився на її руки.

— Що має початися?

Аліса швидко похитала головою.

— Вони будуть незадоволені.

Вона притисла закривавлений рукав до грудей, залишаючи на кофті брудні сліди.

— Вони мене покарають.

Десь за стіною, у порожній сусідній квартирі, щось важко просунулося по підлозі.

Макс застиг.

Звук повторився — глухий, тягучий. А потім з рипінням осіла стара балка.

Аліса вся стиснулася, втягуючи голову в плечі.

— Вони вже тут.

Макс різко обернувся на звук.

За спиною нікого не було. Тільки чорний прямокутник дверного отвору і мертва, липка тиша коридору. Чути було лише, як на нижніх поверхах протяг б'є розбитою шибкою.

Потім у коридорі тихо скрипнула дошка. Макс дивився в темряву. Повітря в кімнаті стало холоднішим.

Він повернувся до неї.

— Алісо. Хто вони?

Аліса зблідла. Вона почала відповзати назад, скребучи нігтями по дошках, поки її хребет з глухим ударом не вперся в шафу.

Макс не рухався.

— Алісо, хто вони?

Аліса застигла. Її погляд сфокусувався на точці прямо за його лівим плечем. Її очі розширилися так, що навколо зіниць проступили білі кільця склер, а дихання обірвалося з хрипким, свистячим звуком. Вона спробувала зробити вдих, але лише судомно сіпнула ротом, ковтаючи порожнечу.

Вона повільно, наче через силу, підняла тремтячу руку. Її вказівний палець, заплямований брудом і підсохлою кров'ю, вказав на темний простір прямо за його потилицею.

Шкіра на шиї стягнулася. Волоски на потилиці піднялися. За спиною повіяло сирим теплом — ледь відчутним, ніби хтось дихнув у потилицю.

Він різко розвернувся на місці.

З-під рукава костюма з легким металевим клацанням виїхало вузьке лезо.

Перед ним стояла лише темрява. Жодного руху, жодного звуку.

Макс завмер, прислухаючись до власного пульсу, що стукав у скронях.

Лезо тихо висіло в повітрі. Він не дихав.

Квартира мовчала.

Десь за стіною знову рипнуло — коротко, сухо, ніби хтось переступив з ноги на ногу. Потім тиша повернулася і стала ще глибшою.

Макс повільно пройшов у коридор. Темрява стояла щільно, як вода. Він перевірив кожну кімнату — ванну, кухню, передпокій. Відчиняв двері плечем, тримаючи лезо перед собою.

Порожньо.

Але повітря в квартирі було холоднішим, ніж мало бути. І той солодкий запах парфумів, що стояв у передпокої, ніби став ще густішим.

Макс опустив руку.

Лезо з тихим клацанням заховалося під рукав.

Він повернувся до кімнати.

Аліса дивилася на нього знизу вгору. Його темний силует заповнював дверний отвір.

А потім різко рвонула з місця, наче зляканий звір.

— Алісо!

Вона навіть не глянула на нього.

Її босі ступні з силою вдарили по розкиданих уламках скла. Пролунав різкий, мокрий хрускіт. Аліса не видала жодного звуку, навіть не збила дихання. Вона проскочила під його рукою, боляче вдарилася плечем об одвірок і зникла в чорноті коридору.

Макс зробив швидкий крок за нею і зупинився.

Він постояв кілька секунд, прислухаючись. Десь у глибині квартири, на кухні, з брязкотом упало щось металеве.

Макс рушив слідом.

На кухні горіло тільки слабке світло під витяжкою над плитою. Воно тьмяно блимало і видавало тонкий, настирливий гул, схожий на дзижчання мухи. У повітрі пахло старим жиром та вологою холодною штукатуркою.

Аліса стояла спиною до входу. Вона була боса, а під її п'ятами на жовтому брудному лінолеумі проступали темні вологі відбитки крові. Її плечі здригалися, але руки лежали на краю столу — рівно, паралельно одна одній, як у манекена.

Макс зупинився на порозі. Червоні сліди на лінолеумі вели від коридору до столу і назад. Вона ходила тут кілька разів, вперед і назад, по одному маршруту.

Аліса повільно обернулася.

На її обличчі застигла широка, механічна посмішка, але очі залишалися абсолютно скляними й нерухомими, не блимаючи.

— Добрий вечір, сер, — сказала вона рівним, штучно бадьорим голосом. — Проходьте. Сідайте, будь ласка.

Макс мовчав.

— У нас сьогодні тихий вечір, — продовжила Аліса. — Я зараз прийму ваше замовлення.

Він мовчки сів на хиткий металевий стілець.

Аліса дістала з висувної шухляди обшарпаний блокнот і ручку. Її пальці дрібно тремтіли — пластиковий ковпачок вислизнув, стукнувся об стіл і покотився під кухонну тумбу. Вона навіть не повела поглядом, продовжуючи дивитися повз його голову.

— Що замовите?

Макс дивився на її закривавлений рукав.

— Чай.

Аліса різко кивнула.

— Чай. Зараз.

Вона схилилася над блокнотом і почала писати. Вона притискала ручку з такою силою, що папір видавав сухий, рваний тріск, а стіл під її ліктями ледь помітно ходив ходором.

Макс сидів нерухомо.

Потім вона раптом завмерла.

Рука з ручкою зупинилася в повітрі. Аліса повільно опустила голову, її волосся впало вперед, повністю закривши обличчя чорною завісою. Вона стояла посеред кухні, не рухаючись і майже не дихаючи, наче в ній вимкнули живлення.

— Алісо?

Вона не відповіла.

Макс почекав кілька секунд, слухаючи лише дзижчання лампи під витяжкою. Він повільно підвівся.

Вона навіть не хитнулася.

Він підійшов впритул і обережно взяв блокнот з її пальців. Руки в неї були крижаними, а шкіра на долонях здавалася сухою і жорсткою. Пальці розтиснулися без опору, слухняно віддаючи папір.

Макс опустив погляд на сторінку.

Там не було слова "чай".

замовлення прийнято чАЙ прийнято він сидить він дивиться не дивись на ніж ніж під рукавом світло під шкірою кров на підлозі кров на руках усміхайся рівно стій рівно він клієнт він не клієнт я його не знаю я його не знаю він питає тихо не відповідай хто впустив його хто сказав йому де кухня не дивись в очі ВІН БАЧИТЬ ВІН ЧУЄ НЕ ДИХАЙ НЕ РУХАЙСЯ Я ЙОГО НЕ ЗНАЮ Я ЙОГО НЕ ЗНАЮ Я ЙОГО НЕ ЗНАЮ

Рядки налазили один на один, чорнило подекуди розпливлося від поту з її пальців, а деякі слова були вдавлені так глибоко, що розірвали папір наскрізь.

Макс дочитав до кінця. Його пальці на блокноті трохи побіліли.

Аліса раптом смикнулася.

Блокнот лишився в його руці. Вона відступила назад, дивлячись на нього широко розплющеними очима, а потім різко перевела погляд на двері, звідки він прийшов.

Вона закричала.

Вона розвернулася і побігла.

Через кухню. Через темний коридор. У ванну кімнату.

Двері грюкнули.

Макс залишився на кухні з блокнотом у руці.

Потім поклав його на стіл і пішов за нею.

Двері ванної були не замкнені.

Макс штовхнув їх плечем дуже тихо.

Усередині було темно й холодно. Єдине світло падало з коридору вузькою смугою на кахель. Десь за стіною тонко цвірінькала вода в трубах.

Він побачив її у ванні.

Аліса залізла в суху ванну, підтягнула коліна до грудей і накрилася з головою темною курткою, яку стягнула з гачка біля дверей. Вона перетворилася на маленьку чорну купу, що дрібно тремтіла під тканиною.

У вусі Макса тихо ожила Сингулярність.

< СТАН СУБ'ЄКТА: ГОСТРА ПАНІЧНА РЕАКЦІЯ. РЕКОМЕНДОВАНО... >

— Вимкнути, — ледь чутно сказав Макс.

Інтерфейс згас.

Він залишився в темряві сам.

Макс зайшов усередину і сів на килимок біля ванни. Спиною до бортика, боком до неї. Холодна кераміка одразу протяла крізь тканину на спині. Він не намагався стягнути куртку. Не торкався її.

— Ми тут тільки двоє, — сказав він низько й спокійно.

Під курткою тремтіння на секунду стало слабшим.

— Ти і я.

Аліса мовчала.

— За дверима нікого немає. На кухні нікого немає. У кімнаті нікого немає.

Під курткою нічого не ворухнулося. Макс дивився на свої руки, а не на неї.

Макс опустив голову і кілька секунд мовчав.

— Пам'ятаєш, як Кліо вчила нас падати правильно?

— Ти тоді сказала, що падати красиво важливіше, ніж падати правильно. І три рази підряд гепнулася на мат, бо намагалася зробити драматичний розворот рукою.

Під курткою стало тихіше.

Макс не посміхнувся, але голос у нього став трохи м'якшим.

— Кліо сказала, що якщо ти ще раз назвеш це "бойовою хореографією", вона змусить тебе мити зал після тренування зубною щіткою.

Він дав їй кілька секунд.

Не чекав відповіді. Не вимагав, щоб вона згадала.

Десь за стіною загули труби і замовкли.

Під курткою щось дрібно здригнулося.

Макс помовчав.

— Якщо сюди прийдуть якісь демони, ми їх самих змусимо тут усе прибирати.

Макс провів великим пальцем по порізу на долоні й опустив руку на коліно.

— Ти нічого не маєш робити.

Він зробив паузу.

— Не треба нічого прибирати. Не треба посміхатися. Не треба відповідати правильно.

Макс не дивився на неї.

— Ти хороша, Алісо.

Під курткою щось тихо хруснуло. Може, тканина. Може, її пальці.

— Навіть якщо тут брудно. Навіть якщо ти злякалася. Навіть якщо щось розбила.

Він говорив дуже рівно. Без наказу. Без жалю.

— Тебе ніхто не буде карати.

Макс помовчав.

— І я нікому не дам тебе образити.

Він говорив так само тихо, але цього разу твердіше.

— Справжня ти дуже хороша.

Він на секунду запнувся, але все одно договорив.

— Тобі не треба грати ролі. Не треба бути правильною для когось. Тобі треба бути собою.

Під курткою стало зовсім тихо.

— Бо ти дуже крута.

Довго нічого не відбувалося.

Потім куртка плавно сповзла на кілька сантиметрів. З темряви блиснули очі.

Мокрі, червоні, величезні від страху.

Аліса дивилася на нього знизу вгору.

Макс не простягав до неї руки.

Тільки трохи повернув голову.

— Там холодно.

Аліса ледь помітно похитала головою.

— Добре, — сказав він. — Не виходь.

Він встав і вийшов у коридор.

Але за хвилину він повернувся.

В руках у нього була ковдра і подушка з її кімнати.

Макс підійшов до ванни й обережно поклав подушку біля її голови.

Аліса дивилася на нього з-під куртки.

— Підніми руку.

Вона слухняно, майже як лялька, підняла руку.

Він укрив її ковдрою. Щільно, але не різко. Підігнув краї під її спину, під бік, під коліна.

Куртку вона не відпустила.

Макс не забирав.

Він вимкнув світло в коридорі й повернувся до ванної.

Сів на підлогу біля бортика. Спиною до ванни, прямо біля її голови.

— Спи, — сказав він у темряву. — Я нікуди не піду.

У ванній запала тиша.

Потім повільно висунула руку з-під ковдри і звісила її через край ванни.

Майже торкнулася його рукава.

Макс не ворухнувся.

Тільки трохи посунувся ближче.

За якийсь час її дихання стало рівнішим.

Вона заснула.

Макс сидів нерухомо. Спина задеревіла від холодної кераміки, але він не рухався. Десь у дворі гавкнув собака і змовк.

Минуло багато годин.

Темрява у ванній повільно стала сірою. Потім по кахлю поповзло холодне ранкове світло з коридору. Квартира в місті прокидалася глухо й обережно: десь за стіною шуміли труби, у дворі завелася машина, зверху коротко скрипнула підлога.

Макс не пам'ятав, коли саме заснув.

Він просто сидів біля бортика ванни, спиною до холодної кераміки, з витягнутими ногами й опущеною головою. Порізана рука лежала на коліні. Кров давно підсохла темними смугами на пальцях і рукаві.

Його розбудив дотик.

Легкий. Обережний.

Макс розплющив очі.

Аліса сиділа перед ним на підлозі.

Вона була загорнута в ту саму ковдру, волосся розсипалося по плечах, обличчя було бліде й змучене.

Вона тримала його руку у своїх долонях і мовчки перев'язувала поріз.

На підлозі біля неї лежали бинт, серветки і маленький флакон антисептика.

Макс не поворухнувся.

Аліса теж завмерла, коли зрозуміла, що він прокинувся.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Аліса першою опустила погляд.

Пальці в неї знову заворушилися на бинті, але вона вже не перев'язувала. Просто трималася за його руку.

— Макс...

Він мовчав.

— Мені було так страшно.

Вона швидко витерла очі рукавом ковдри, але сльози все одно покотилися по щоках.

— Я бачила... я бачила...

Голос зламався.

Макс не питав.

Він тільки сидів нерухомо й дивився на неї.

— Вони були там, — прошепотіла Аліса. — За тобою. У дверях. На стінах. Ніби з темряви вилізли.

Десь у коридорі скрипнула підлога. Аліса різко замовкла і подивилася на двері ванної. Макс не обернувся.

Нічого.

Вона судомно вдихнула.

— Худі. Чорні. Руки довгі, пальці тонкі, як голки. І зуби... дуже багато зубів.

Аліса заплющила очі.

— У них роти відкривалися не так, як у людей. Широко. Отак...

Вона не показала. Тільки здригнулася.

— Як у коника-стрибунця. Тільки з людською посмішкою. Дуже широкою. Наче вони сміялися, але без звуку.

Сльози капнули їй на руки.

— І вони дивилися на мене.

Вона стиснула його пальці сильніше.

— Вони прийшли за мною.

Її руки почали тремтіти.

Спочатку ледь помітно. Потім сильніше, так що бинт на його долоні здригався разом із її пальцями.

— Вони не ходили нормально, — прошепотіла вона. — Вони ніби складалися. Отак... ніби кістки всередині не там, де мають бути.

Вона ковтнула повітря.

— Швидко. Ривками. Спочатку стоять далеко, а потім вже ближче. І ти не бачиш, як вони підійшли.

Аліса сильніше загорнулася в ковдру плечем, але її все одно трусило.

— Вони пахли... мокрим залізом. І старою водою. Як підвал, де давно ніхто не відкривав двері.

Вона заплющила очі й одразу злякано відкрила їх назад.

— А коли вони посміхалися, я чула, як зуби труться один об один. Тихо-тихо. Ніби хтось дряпає нігтем по склу.

Її дихання збилося.

— І вони знали моє ім'я.

Аліса подивилася на нього майже по-дитячому розгублено.

— Не говорили. Просто... я знала, що знають.

Тремтіння стало таким сильним, що вона вже не могла тримати його руку рівно.

— І ще вони...

Макс підняв здорову руку.

Легенько ткнув її пальцем у ніс.

— Ей.

Аліса завмерла на півслові.

Вона кліпнула.

Макс неквапливо забрав у неї свою перев'язану руку, потім обережно взяв її за зап'ястя.

Не смикнув.

Просто потягнув до себе.

Аліса спершу напружилася, але не вирвалася.

Він пересів трохи зручніше, розвів ноги й посадив її між ними, спиною до себе.

Потім притиснув до грудей.

Тихо. Міцно.

— Демони-коники, це, звісно, небезпечно, — сказав Макс їй над головою.

Аліса завмерла.

— Але навряд чи вони сильніші за мене. Правда?

Вона дуже повільно повернула голову, наскільки могла в його руках, і подивилася на нього.

Очі ще були мокрі.

— Не сильніші...

— Ну ось.

Макс притиснув її трохи міцніше.

— Ти під моїм захистом. І ніякі демони тобі нічого не зроблять.

Аліса кілька секунд мовчала.

Потім знову стиснулася.

— Але вони такі страшні, — прошепотіла вона. — Великі. У них зуби... вони...

Вона не договорила.

Макс м'яко поклав долоню їй на голову.

І почав гладити.

Раз.

Другий.

Спокійно, майже механічно, ніби відраховував їй дихання.

Аліса ще тремтіла в його руках, але голос у неї став тихішим.

— Вони... вони...

Він не перебивав.

Просто гладив її по голові.

Аліса сильно заплющила очі.

Макс провів долонею по її волоссю ще раз.

— Якщо ти їх побачиш ще раз, — сказав він тихо, — або просто відчуєш, одразу приходь до мене.

Вона не розплющувала очей.

— Можеш обійняти мене. Можеш мовчати. Можеш нічого не пояснювати.

Він притиснув її ближче.

— Я тебе заховаю.

Кілька секунд він мовчав.

— І захищу від них.

Він трохи нахилився ближче.

— Ти зараз бачиш їх?

Аліса розплющила очі.

Вона подивилася на двері ванної. На стіну. На темний кут біля пральної машини. На коридор.

Потім ледь похитала головою.

— Ні...

— Ну бачиш.

Макс ледь помітно посміхнувся.

— Вони вже всі там на очке.

Аліса відкрила рот.

І раптом трохи посміхнулася.

Посмішка швидко здригнулася й майже зникла.

— Макс, ти просто не бачив їх, — сказала вона тихо. — Які вони. Це дуже страшно. Ми з тобою прості люди, а вони...

Вона ковтнула.

— Вони дуже страшні.

Макс трохи примружився.

— Ти пам'ятаєш Саню Демона?

Аліса здивовано підняла голову.

— Ні...

— Дві тисячі одинадцятий. Ми вчили соціологію.

Вона дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Саня Демон. Два літри водки за два підходи.

Аліса кілька секунд мовчала.

Потім засміялася.

Сміх вийшов короткий, хрипкий, ще весь у сльозах, але справжній.

Макс дочекався, поки вона знову втягне повітря.

— Ми вже бачили фінального боса, — сказав він.

Аліса тихо шморгнула носом.

— А ці коники... вони, бачиш, приходять тільки коли ти слабка. Або дуже засмучена.

Вона притихла в його руках.

— А коли ти сильна, вони бояться.

Аліса задумалася.

— Правда?

— Звичайно.

Макс знову провів долонею по її волоссю.

— Тому будь сильною, і вони тебе не зачеплять.

Він притиснув її ближче до себе.

— А коли будеш слабкою, то будь такою біля мене.

Його голос став нижчим.

— І я їм сам піздов дам.

Він погладив її по голові й міцніше притис до себе.

Аліса поступово перестала тремтіти.

Не одразу.

Спочатку її ще час від часу пробивало дрібною хвилею, плечі здригалися, пальці судомно стискали край ковдри. Але потім дихання стало нижчим. Спокійнішим.

Вона опустила погляд на його перев'язану руку.

Обережно торкнулася бинта кінчиками пальців.

Провела по ньому раз.

Потім ще.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла.

Макс подивився на її пальці на своїй руці.

— Все добре.

Вона похитала головою.

— Ні. Я...

— Все добре, — повторив він тихо. — Не хвилюйся.

Аліса замовкла.

Вона ще трохи гладила його по руці.

Макс не забирав руку.

Вони просиділи так ще довго.

У ванній було холодно, але під ковдрою і між його руками Аліса нарешті перестала мерзнути. Вона сиділа, притиснута до нього спиною, і час від часу тихо видихала.

Потім Макс першим ворухнувся.

— Чай?

Аліса ледь помітно кивнула.

На кухню вони вийшли неквапливо.

Макс ішов першим і дивився під ноги, щоб вона не наступила на скло. Аліса тримала ковдру на плечах і йшла за ним майже впритул.

На кухні вже було світліше.

Макс поставив чайник. Аліса мовчки сіла за стіл, підібгавши під себе ноги. Він дістав дві чашки, одну поставив перед нею, другу залишив собі.

Вони пили чай маленькими ковтками.

Ніхто нічого не пояснював.

Ніхто нічого не вимагав.

Просто ранок. Дві чашки. Перев'язана рука. Ковдра на її плечах.

І тиша, в якій уже можна було дихати.