Кухонне світло

Кухня в житловому блоці була тиха. Після робочих моніторів з їхніми стрічками новин, спалахами графіків і постійним шумом вентиляторів у серверній, тут усе здавалося занадто звичайним, майже домашнім. Простий стіл із матового пластику, кілька стільців, хромований чайник біля раковини, дві чашки на сушарці.

Під шафами горіла м'яка світлодіодна стрічка, заливаючи стільницю теплим жовтуватим світлом. За вікном стояла глуха груднева темрява, і скло працювало як дзеркало, відбиваючи дві фігури.

Поліна сиділа на краєчку стільця, підгорнувши одну ногу під себе й втиснувши плечі. Перед нею лежав відкритий ноутбук, на екрані якого все ще світилися колонки коментарів та графіки, а поруч стояли остиглі чайні чашки.

Вона не торкалася своєї чашки. Руки лежали на стільниці, бліді пальці час від часу здригалися. Вона швидко стискала пальці в кулаки й ховала їх у довгі рукава сірої флісової кофти.

Аліса сиділа навпроти. На ній була простора футболка з вицвілим принтом і вільні домашні штани. Вона теж мовчала. Не крутила в пальцях свій тактичний ніж і не розгойдувалася на задніх ніжках стільця, а просто дивилася то на Поліну, то на чорне скло вікна.

На пластику між ними лежав телефон Поліни екраном донизу. Вона навіть не дивилася в його бік, тримаючи руки якомога далі від гаджета.

У кухні пахло бергамотом і ледь відчутно — холодною кавою. Десь глибоко в стінах вібрував гул вентиляції.

Поліна дивилася на матову поверхню столу. Аліса повільно посунула ближче до неї тарілку з вівсяним печивом. Посуд тихо зашурхотів по пластику. Аліса поклала долоню поруч із тарілкою, відкритою стороною догори.

Поліна опустила погляд на її руку, а потім повільно підняла очі на Алісу.

Аліса кивнула на остиглу чашку.

— Смачний чай? — її голос прозвучав дуже тихо, майже пошепки.

Поліна випростала руку з рукава кофти, взяла чашку й зробила крихітний ковток. Одразу ж скривилася й поставила її назад.

— Уже холодний.

Вона відпустила кераміку, але її пальці залишилися лежати на стільниці, виводячи кола навколо денця чашки.

Аліса нахилилася вперед, спершись ліктями на стіл.

— Як ти себе почуваєш?

Поліна опустила погляд.

— Не дуже.

Вона потягнула на себе велику вовняну ковдру, яка висіла на спинці сусіднього стільця, і щільно загорнулася в неї, залишивши зовні лише обличчя.

Аліса кивнула на телефон.

— Переживаєш через коментарі?

Поліна похитала головою.

— Не через самі коментарі. Через те, як легко людьми маніпулювати. Здавалося б, просто текст на екрані, а вони одразу біжать, сперечаються й готові розірвати один одного.

Аліса повела плечем.

— Ну, це ж інтернет. Там завжди так. До того ж, не всіх вдалося заплутати. На тій заправці більшість просто стояли й чекали.

Поліна сильніше стиснула край ковдри.

— Це був лише тест. Даріан сказав, що коли все почнеться по-справжньому, паніка охопить усю країну за лічені години. І я тепер теж так думаю.

Аліса простягнула руку через стіл і легенько торкнулася кінчика носа Поліни.

— Ей.

Поліна кліпнула й провела пальцями по носу.

— Давай без цього, — сказала Аліса. — Ми зараз не на нараді у Даріана. Давай про щось інше поговоримо.

Поліна знизала плечима.

— Про що?

Аліса зручніше вмостилася на стільці, підперши щоку рукою.

— Давай я спробую вгадати щось про твоє минуле. Ну, про твоє звичайне життя, до того, як ти потрапила в наш веселий підвал.

Поліна моргнула.

— Так ти ж і так усе про мене знаєш. Тобі напевно Даріан давав мою справу.

— Справу? — Аліса пирхнула. — Там лише сухі факти. «Об'єкт Поліна, аналітик холдингу Коваленка, виявлено загрозу життю». Жодної душі в тих паперах немає. Все інше мені невідомо.

Поліна трохи помовчала, а потім ледь помітно посміхнулася.

— Добре. Спробуй.

Аліса підняла вгору один палець.

— Чудово. Один-нуль на мою користь. Правило перше: якщо я вгадую, ти не приховуєш посмішку. Домовилися?

Поліна кивнула.

Аліса примружилася, оглядаючи її.

— Отже. Ти була класичною «правильною» дівчинкою. Добре вчилася, завжди виконувала домашні завдання вчасно, багато читала. І ніколи не ходила в якісь гуртки чи спортивні секції.

Поліна поправила окуляри.

— Ну... в гуртки я й справді не ходила. Батьки пропонували, але мені було нудно.

— Шахи? Книжкові клуби? Танці? — запитала Аліса.

— Ні, нічого з цього.

Аліса зітхнула й постукала пальцями по стільниці.

— Точно нічого? Ех, а я думала, що хоча б на якісь шахи ти ходила. Ну добре, гуртки викреслюємо. Але щодо навчання я точно права. Золота медаль у школі була?

— Була, — тихо підтвердила Поліна.

— І червоний диплом в університеті?

— Так.

— Отриманий у двадцять один рік?

Поліна підняла брови, дивлячись на неї.

— Звідки ти це знаєш? Сід розповів?

Аліса округлила очі й посміхнулася.

— Сід? Ого. А ви спілкуєтесь? Часто? Багато?

Щоки Поліни миттєво спалахнули рум'янцем. Вона поспіхом підтягнула ковдру вище.

— Ну... не те щоб часто. Але він же охороняє мене, тому іноді... так, розмовляємо трохи.

Аліса весело засміялася, закинувши голову.

— Та ні, навмання сказала! Просто пальцем у небо. Але реакція хороша, запишемо в протокол.

Поліна прикрила обличчя долонею й тихо пирхнула.

— Ну, взагалі-то... було таке, так.

— О! А старостою групи була? — Аліса подалася вперед.

Поліна закотила очі й зітхнула.

— Була.

Аліса дзвінко клацнула пальцями в повітрі.

— Є! Все, я повністю повернула контроль над грою.

Вона потерла долоні.

— Ану розкажи про свої досягнення. Виграла конкурси якісь? Олімпіади чи як вони у вас там, у цивільних, називаються?

Поліна відвела погляд, її плечі злегка напружилися, а пальці почали намотувати на себе кутик ковдри.

— Ну... нічого особливого насправді. Виграла пару олімпіад там... кілька шкільних конкурсів. Та й усе.

Аліса примружилася й хмикнула.

— «Пару олімпіад»? Серйозно? Щось я не вірю, що Даріан став би перевертати догори дриґом пів міста й відправляти бойову групу під кулі заради дівчини, яка просто виграла «пару олімпіад».

Вона підняла руку, на якій тьмяно світився тонкий чорний браслет комунікатора, і постукала по ньому пальцем.

— Сингулярність, чуєш? Ану видай повний список досягнень нашої скромниці.

Браслет коротко завібрував, і з динаміка пролунав спокійний жіночий голос ШІ.

«Аналіз особової справи об'єкта Поліна В. Академічні здобутки до зарахування в штат: одна золота медаль Міжнародної математичної олімпіади IMO, сім дипломів Всеукраїнських олімпіад з математики, економіки та інформатики, десятки дипломів обласних та районних етапів. Також об'єкт має вісімнадцять сертифікатів масових шкільних конкурсів "Кенгуру" та "Бобер". З них сімнадцять — "Відмінний результат", один — "Добрий результат" за шостий клас».

Аліса мовчки дивилася на неї з відкритим ротом. Поліна ще дужче натягнула ковдру на підборіддя.

— Сингулярність, — нарешті сказала Аліса. — Переклади на нашу мову. Це взагалі круто чи ні?

«Показники об'єкта відповідають елітарному рівню інтелектуального селектування. Золота медаль IMO — результат, доступний менш ніж 0,005 відсотка профільного населення планети. Це найвищий рівень академічної обдарованості».

— Й-о-о-о-у-у... — протягнула Аліса. — Це ти, виходить, розумніша за нашого Даріана?

Поліна сховала підборіддя в ковдру.

— Та ні... ну, там насправді не так уже й важко було. А з тим «Бобром» — вони просто помилилися в умові, але не захотіли визнавати.

Аліса сперлася ліктями на стіл і вмостила підборіддя на схрещені долоні.

— О, ану з цього місця детальніше. Я хочу почути, як державна система змовилася проти шостикласниці Поліни.

Поліна опустила ковдру.

— Та яка там змова! Просто була задача про бобра, який мав перенести три колоди через річку найкоротшим шляхом. Але автори абсолютно не врахували швидкість течії річки! Я розрахувала траєкторію з урахуванням гідродинаміки та знесення дерева водою. Мій шлях вийшов на два метри довшим за їхній «правильний», але єдино можливим у реальних умовах!

Вона змахнула рукою.

— Я надіслала в оргкомітет три сторінки формул, векторних креслень і розрахунків. А вони відповіли: «Формат конкурсу не передбачає врахування законів фізики». Уявляєш? Якісь бобри знехтували законами фізики, а постраждала моя ідеальна статистика!

Аліса кліпнула.

— Стривай. Ти в шостому класі вже знала фізику?

Поліна знизала плечима.

— Ну... мене вчитель навчив. Ми з ним потім разом ту скаргу й подавали.

Аліса кілька секунд мовчки дивилася на неї.

— Ого. Ну ти даєш, Поліночка. Справжній елітарний мозок. Я думала, ти просто тиха й слухняна відмінниця, а виявляється, ти досі воюєш із «Бобром» за шостий клас через закони фізики.

Поліна тихо посміхнулася, щільніше загортаючись у ковдру.

Аліса знову примружилася.

— Так, слухай далі. Ти точно була тією людиною в групі, яка робила підсумкові презентації за всіх. Ну, знаєш, коли інші обіцяли «скинути свої частини ввечері», а ввечері надсилали тобі два незв'язні абзаци з Вікіпедії та мем як ілюстрацію.

Поліна стиснула губи.

— Було, — визнала вона.

— О-о-о, — протягнула Аліса. — І ти, звісно ж, казала їм крізь зуби: «Добре, хлопці, я все сама зберу». А потім до ранку переробляла презентацію й ненавиділа всю групу.

— Ну... не всю, — заперечила Поліна, ховаючи ніс у рукав кофти.

— Половину?

— Трохи більше половини.

Поліна опустила рукав.

— А звідки ти взагалі знаєш, як це буває в університетах? Я думала, ти все життя виросла тут.

Аліса хитнула головою.

— Ну... у нас були уроки «нормальності». Отак нам і розповідали.

Поліна моргнула.

— Коротше, ти любиш списки, — сказала Аліса. — Порядок в усьому.

— Нормальні люди теж складають списки справ.

— Ні, люба. Нормальні люди пишуть на папірці «купити хліб, молоко» й одразу його гублять. А ти пишеш список справ, до нього — детальний підсписок, а потім закреслюєш виконані пункти маркерами різних кольорів.

Поліна подивилася на чайник, що блищав металом на іншому кінці стільниці.

— Не різних.

Аліса нахилилася ближче, понизивши голос.

— Двома кольорами?

Поліна мовчала. У тиші кухні виразніше зазвучав низький гул вентиляції, що долинав із шахти за стіною.

— Трьома? — запитала Аліса.

Поліна сховала обличчя в край ковдри, її плечі злегка завібрували.

— Трьома, — донеслося з-під вовни.

Аліса ляснула долонею по столу.

— О-о-о! Я просто геній психологічного аналізу!

Аліса подалася вперед, зменшуючи дистанцію.

— І останнє на сьогодні. Найголовніше.

Поліна випрямила спину.

Аліса перейшла на напівшепіт.

— Тобі тут... хтось сподобався. З нашої компанії.

Поліна швидко замотала головою. Її щоки вмить вкрилися рум'янцем.

— Хто? Мені? Ні, звісно ні! Я ж майже нікого не знаю тут.

Аліса примружилася.

— Сай?

Поліна мовчки мотнула головою.

Аліса замислилася на мить.

— Даріан? Хоча ні, він уже старий для тебе.

Вона запитала трохи тихіше:

— Макс?

— Ніхто мені не подобається!

Аліса посміхнулася.

— Сід?

Поліна різко встала зі стільця.

— АЛІСАА!

Аліса весело розсміялася, відкинувшись на спинку стільця.

— Добре-добре, мовчу, — вона примирливо підняла долоні.

— Але реакцію я записала. Трохи піднявся настрій?

Поліна повільно опустилася назад на стілець і видихнула. Тремтіння в пальцях зникло.

— Так. Дякую тобі. Правда.

— Ну і чудово.

Аліса вперлася долонями в сидіння стільця.

Поліна не ворушилася, тримаючи край ковдри.

— Алісо, стій. У мене теж є питання. До тебе.

Аліса затрималася й повільно опустилася назад на стілець.

— Хто ви такі насправді?

— КСІН, — відповіла Аліса, дивлячись їй в очі.

Поліна примружила очі.

— КСІН? Це абревіатура?

— Так.

— Я ніколи не чула про таку організацію. А як тут усе працює? От, наприклад, мене Даріан забрав із дому. Фактично — вкрав. Ви це постійно робите?

Поліна торкнулася пальцями холодної кераміки своєї чашки. На екрані ноутбука оновилася стрічка новин, на мить освітивши її обличчя холодним синім відблиском.

Аліса поморщилася.

— Ми використовуємо термін «евакуювали».

— А для мене це виглядає як «вкрали».

— Теж робочий варіант, — Аліса знизала плечима.

Поліна дивилася їй в очі.

— Ви вважаєте, що так можна? Забирати людей без їхньої згоди?

Аліса дивилася на неї прямо й серйозно.

— Законно? Ні. Але іноді в нас просто немає вибору.

— Кому «вам»?

— Нашої групи. Юніту.

— Якому юніту? — тихо запитала Поліна.

— Юніт Ікс, — серйозно промовила Аліса. — Це спеціальний підрозділ КСІН, який викрадає розумних дівчат.

Поліна насупилася.

Аліса пирхнула й похитала головою.

— Та це жарт, Поль, ти чого?

Поліна трохи розслабила плечі.

— Бо ви самі так вирішили?

— Бо часу на розмови й папери вже не було, — відповіла Аліса.

Поліна міцніше стиснула пальцями край ковдри.

— А якщо ви помилилися? Що, як ви забрали не ту людину?

Аліса постукала пальцями по столу.

— Поліно, давай прямо. Які в тебе претензії до нас? Бо ти зараз не про помилки питаєш.

Поліна сильніше загорнулася в ковдру.

— Ну не можна ж так. Просто взяти й забрати кого хочеш. Є закон.

Аліса кивнула.

— Є.

Поліна заговорила тихо:

— І ви все це порушили. Обійшли.

— А краще було б, якби тебе знайшли ті інші? — Аліса заговорила тихіше. — Якби тебе тихо приспали в машині, вивезли в ліс або кинули в підвал без світла на кілька тижнів? Тобі такий варіант із дотриманням усіх «законів» їхнього полювання більше подобається?

Поліна застигла. Обличчя в неї стало зовсім білим у жовтому світлі лампи.

Аліса замовкла, а потім заговорила м'якше:

— Послухай... Я б сама з радістю жила у світі, де літають єдинороги, метелики й панує загальна любов. Серйозно.

Вона посміхнулася, трохи схиливши голову.

— Бачиш, яка я хороша й добра? Сама в це вірю.

Поліна опустила погляд на свої стиснуті пальці.

— Але реальний світ влаштований інакше, — голос Аліси знову став серйозним. — Він брудний і небезпечний. І якщо ти хочеш врятувати конкретну Поліну, то іноді доводиться зламати комусь ребро, а когось іншого переконати зробити вибір. Ми робимо те, що маємо.

Поліна повільно видихнула.

— Дякую тобі, Алісо. Я насправді вдячна, що ви витягли мене звідти. Просто... все це так швидко. Мені страшно й соромно, і я не знаю, що робити далі.

Аліса підвелася й обійшла стіл. Вона зупинилася за спиною Поліни, нахилилася й обійняла її за плечі.

Поліна трохи посміхнулася.

— Ти мене завжди обійматимеш, коли я скаржуся?

— Звісно, — Аліса тихо засміялася. — Краще обійматися, ніж нити.

Поліна заплющила очі.

— Невже у нас немає керівника якогось?

— Ну-у-у, — протягнула Аліса. — У нас є дехто, кого можна назвати керівником. Але їх майже ніхто ніколи не бачив, і вони не віддають нам прямих наказів.

Поліна підняла брови.

— Значить, ви все-таки секта?

Аліса знову засміялася.

— Та чого одразу секта?

— Крадете людей, лідера не бачили. Значить, якийсь бог ваш. Ще скажи, що у вас є таємні ритуали й спеціальні чашки для посвяти.

Аліса сильніше стиснула обійми.

— Поліночка, ти мені так подобаєшся.

Вона притулилася щокою до її волосся.

— Знаєш, я так втомилася від цих серйозних дядьків з їхніми планами порятунку світу.

Поліна тихо засміялася.

— Даріан теж серйозний дядько?

— Даріан — це окремий вид серйозного дядька, — відповіла Аліса. — Йому б табличку на двері: «Не турбувати, я рахую ймовірність кінця світу».

Аліса нахилилася трохи нижче, заглядаючи через плече Поліни в екран ноутбука. Вона примружилася й тицьнула пальцем у свічення монітора.

— О, дивись. «Валера_БВМ_97». БВМ? Він хоча б знає, як його корито пишеться, чи три букви підряд — це вже непосильна задача?

Вона провела пальцем по екрану нижче.

— А оцей. «Роман_1988» пише: «влада мовчить, значить щось приховують». А куди ділися попередні тисяча дев'ятсот вісімдесят сім Романів?

Поліна трохи повернула голову.

— Я думаю, це рік народження.

Аліса замислилася на мить, а потім хмикнула.

— А чого він такий тупий у сорок років? Ужаааас.

Вона знову провела пальцем по екрану.

— А «Ганна Петрівна» — це взагалі скарб. Пише: «Ага, вірте далі. Спочатку ремонт, потім скажуть що запасів нема». Нащо нам та Сингулярність? У нас буде своя Ганна Петрівнярність, з блекджеком і шлю... — вона кахикнула.

— Ой, ти не в темі напевно, ну ладно.

Поліна засміялася.

Аліса міцніше обійняла її.

— Пуньк, — вона легенько вдарила її по носу.

Запала коротка пауза.

— Пуньк, — вона вдарила ще раз.

Аліса трохи відхилилася й заглянула Поліні в обличчя, примруживши очі.

— Пуньк.

— Ну, Алісо... — промовила Поліна.

Вона зморщила ніс і спробувала втягнути голову в плечі, але Аліса тримала її міцно, не даючи відсунутися.

Минуло кілька секунд.

— Пуньк.

Вона нарешті розтиснула руки й випрямилася, потягнувшись усім тілом.

— Тобі краще? — запитала Аліса.

Поліна посміхнулася.

— Так, краще. Дякую.

— Ну добре, Поліночка. Я спати. Завтра важкий день.

Поліна повернулася до неї.

— Добраніч, Алісо.

Аліса забрала зі столу свою чашку, поставила її в раковину й пішла до виходу. Біля дверей вона зупинилася й коротко помахала рукою.

— Солодких снів.

Вона розвернулася й повільно пішла далі. На ногах у неї були м'які домашні капці, які тихо шурхотіли по плитці, поки вона йшла коридором.

Поліна ще трохи посиділа на кухні сама. Потім закрила ноутбук, взяла свій телефон зі столу, не перевертаючи його екраном догори, і пішла до житлового блоку.

Її кімната вже не виглядала чужою. Хтось встиг повісити легкі штори, поставити біля ліжка невелику лампу, скласти на полиці кілька книжок і залишити на кріслі чисту ковдру. На підвіконні стояла миска для Марса, поруч лежала нова іграшка з пір'ям.

Поліна зупинилася на порозі й довго дивилася на кімнату, оглядаючи кожну нову деталь.