Дорога

Двері позашляховика зачинилися з важким глухим звуком.

Шум дощу одразу став тихішим.

Усередині пахло мокрою тканиною, пластиком і чимось різким після електроніки. Машина рвонула з місця не різко, але впевнено, і темний ліс за тонованим склом почав відступати назад.

Поліна втиснулася в кут заднього сидіння. Мокрий одяг лип до тіла. Волосся прилипло до щік. Зуби дрібно стукали.

Поруч сиділа та сама дівчина.

Її вечірня сукня потемніла від води й багна. Поділ був розірваний, босі ноги забруднені травою і землею. Дві пари брудних туфель валялися на гумовому килимку біля їхніх ніг.

Вона дістала з мокрої сумочки пудреницю.

Клац.

Дзеркальце відкрилося. Дівчина нахилилася ближче і почала прибирати розмазану туш біля ока.

Руки в неї не тремтіли.

Поліна втиснула плечі й перевела погляд уперед.

За кермом сидів велетень у чорному спорядженні. Він вів машину однією рукою. Плечі займали пів передньої частини салону.

На пасажирському сидінні був Макс. Мокрий смокінг прилип до нього. Перед ним на панелі був закріплений планшет. Макс дивився в екран і швидко гортав дані.

Поліна знову глянула на дівчину.

Та стерла темну смугу під оком, перевірила обличчя в дзеркалі і поправила мокре пасмо за вухо.

У голові Поліни знову прозвучав її голос.

— Ми відріжемо йому яйця. Буде у вас штатним оперним співаком. Ти мене зрозумів, зайчику?

Поліна привідкрила рот, але з горла вилетів лише тихий хрип. Голос не слухався.

— Ви... — нарешті сказала вона. — Ви хоч знаєте, кому ви це передали?

Дівчина не відповіла.

— Ви розумієте, хто він такий?

Рука з пудреницею завмерла.

Клац.

Дзеркальце закрилося.

Дівчина повільно повернула голову до Поліни.

— Коваленко Ігор Петрович. Тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року народження. Власник холдингу "Інтер-Груп". Неофіційний куратор фракції в парламенті.

Поліна завмерла.

— Рахунки на Кіпрі та в Ліхтенштейні. Загальний баланс станом на вчорашній вечір — чотириста двадцять мільйонів євро. Медична карта: ішемічна хвороба серця, друга стадія. Хронічний простатит.

Вона трохи нахилила голову.

— Панічно боїться закритого простору. І спати без увімкненого світла після замаху в дев'яносто восьмому.

У салоні стало тихо.

Поліна сиділа нерухомо.

Дівчина витримала паузу, потім сховала пудреницю назад у сумочку.

Блискавка коротко прошипіла.

З-з-з-іп.

А потім вона усміхнулася.

Вона простягнула Поліні руку.

— Аліса.

Поліна подивилася на її долоню, завагалася на мить, а тоді обережно простягнула свою.

— Поліна.

Аліса міцно потиснула її пальці.

— Я знаю.

Вона відпустила руку і відвернулася до вікна.

Позашляховик мчав крізь ніч.

Минуло близько години.

Вжух.

Темрява.

Вжух.

Темрява.

Жовті ліхтарі миготіли за тонованим склом і зникали позаду. Поліна дивилася у вікно, але бачила здебільшого власне бліде відображення.

Одяг почав підсихати і став жорстким.

Квартира на Печерську. Недопита кава на кухні. Кіт, якого треба було погодувати. Ноутбук із планами на наступний тиждень.

Після її зникнення у квартирі вже могли бути люди Коваленка. Вони могли відчиняти шафи, дивитися фотографії, перевіряти ноутбук, чекати дзвінка.

Подзвонити мамі не можна. Карткою скористатися не можна. Повернутися не можна.

Поліна обережно подивилася на тих, хто сидів поруч.

Аліса спала, згорнувшись на сидінні. Після газу, втечі, падіння з вікна і погрози Коваленку вона просто заснула.

Велетень за кермом не ворухнувся за всю дорогу.

Макс на передньому сидінні все ще працював із планшетом. Синє світло підсвічувало його обличчя.

Поліна притиснула лоб до холодного скла.

Поруч заворушилася Аліса.

Вона потягнулася, сонно потерла очі й полізла в сумочку.

Шурх.

Поліна стежила за її рухом.

Аліса дістала чорну щільну пов'язку на очі.

Поліна завмерла, погляд застиг на темній тканині.

Аліса зупинила руку на півдорозі і подивилася на неї.

— Ей. Не трусися.

Поліна не відповіла. Вона дивилася на пов'язку.

Аліса потримала її двома пальцями.

— Ми не для того тебе витягали, щоб вбивати.

Вона позіхнула.

— Якби був такий наказ, ми б залишили тебе в лісі. Це, як мінімум, обійшлося б дешевше.

Аліса нахилилася трохи ближче.

— Це стандартний протокол безпеки. База засекречена. Ти не повинна бачити дорогу.

— Усе буде добре. Обіцяю. Просто посидь у темряві пів години.

Поліна перевела погляд на спину водія. Потім на Макса. Двері були заблоковані. Машина їхала швидко.

Вона повільно видихнула, прибрала мокре волосся з обличчя і нахилила голову.

Пов'язка лягла на очі.

Світло зникло.

Липучка за спиною пролунала різко:

Р-р-рац.

Машина зупинилася не різко.

Спершу змінився звук під колесами. Асфальт перейшов у гравій. Потім двигун ще кілька секунд низько гудів і стих.

Поліна сиділа нерухомо під пов'язкою.

Десь зовні по даху бив дощ.

Клац.

Замки розблокувалися.

Двері поруч відчинилися, і в салон увірвалося холодне вологе повітря. Пахло мокрою землею, листям і металом.

Рука м'яко лягла їй на коліно.

— Сиди.

Поліна завмерла.

Хтось узяв її крижану ступню. Швидкий рух — і на ногу натягнули туфлю. Потім другу.

— Давай руку.

Поліна навпомацки простягнула долоню. Її пальці одразу перехопила тепла рука.

— Обережно. Високий поріг. Права нога вниз.

Поліна спустила ногу. Під підбором хруснув гравій.

Вона зробила кілька невпевнених кроків. Тіло після дороги слухалося погано, а темрява під пов'язкою робила кожен рух чужим.

Позаду важко грюкнули двері водія. Потім ще одні.

Велетень ішов десь поруч. Його кроки були важкі й рівні. Макс рухався тихіше.

— Прямо. Двадцять кроків.

Вони пішли під дощем.

Краплі били по обличчю і шиї. Вода затікала за комір. Поліна зосередилася тільки на голосі Аліси, на її руці й на камінні під підборами.

Потім вони зупинилися.

Пі-і-іп.

Електронний замок.

Після нього щось важке загуло попереду. Низько, металево, ніби відсувалася велика сталева плита.

— Заходимо.

Поліна зробила крок уперед.

Шум зливи одразу відрізало. Важка сталева плита за спиною повернулася на місце.