Поріг

Замість вогкого лісу в ніс ударив запах сухого бетону, пилу й озону.

Усередині було тепло. Не по-домашньому, а рівно й сухо, як у місці, де постійно працює багато техніки.

Під підборами більше не було гравію. Тепер вони цокали по гладкій твердій підлозі. Дощ за спиною стих, і замість нього Поліна почула низький гул вентиляції.

— Стій.

За спиною з важким гуркотом зачинилися масивні гермодвері. Потік повітря штовхнув Поліну в спину й розворушив мокре волосся.

Р-р-рац.

Пов'язка впала з очей.

Поліна прикрила обличчя долонею. Світло було яскраве, біле, майже лікарняне. Коли очі звикли, вона опустила руку і завмерла.

Перед нею був великий дворівневий простір.

Уздовж однієї стіни стояли стелажі зі зброєю: чорні гвинтівки, магазини, бронежилети на манекенах. Навпроти тягнувся довгий стіл із моніторами. На екранах бігли карти, графіки й списки даних.
Пахло кавою, металом і розігрітими серверами.

Макс мовчки пройшов повз. Навіть не глянув на Поліну. На ходу стягнув мокрий піджак, кинув його на диван і сів за комп'ютер.

Велетень-водій пішов у глибину залу, до промислового холодильника.

Поліна залишилася стояти біля входу. Мокрий одяг лип до тіла, з волосся капала брудна вода. Її діловий костюм перетворився на важкий шматок холодного багна, який залишав темні сліди на ідеально чистій підлозі бази. Зуби дрібно стукали від холоду.

— Це... — вона обвела поглядом монітори й зброю. — Це як у кіно.

Аліса глянула на неї через плече.

— Ну чого ти завмерла? Пішли зі мною.

Поліна здригнулася. Вона подивилася на свої чорні від землі руки, потерла забруднені пальці й відліпила від грудей мокру, крижану тканину костюма.

— В душ? — вона обхопила себе за плечі.

Аліса різко зупинилася. Повільно розвернулася й подивилася на неї.

— Оу... Ми з тобою ще не настільки добре знайомі, щоб ходити в душ разом.

Поліна завмерла. Кров одразу прилила до щік.

Аліса засміялася.

— Розслабся. Встигнеш ще. Але спочатку ходімо. Я хочу тебе де з ким познайомити.
Вони піднялися металевими сходами на галерею.

Над основним залом висів прозорий куб із тонованого скла. За ним світилися монітори, і від самого вигляду кімната здавалася холодною.

Аліса не постукала. Просто провела пальцем по сенсорній панелі, і скляні двері беззвучно від'їхали вбік. Вона зайшла всередину.

Поліна ступила слідом і одразу здригнулася.

Там справді було холодно. Кондиціонери працювали на повну.

Посеред кімнати, спершись долонями на стіл із сенсорними панелями, стояв чоловік. Високий, міцний, років сорока. Широкі плечі, густа темна борода з легкою сивиною.

Почувши двері, він відірвався від моніторів і подивився на Поліну.

Коротко вказав на чорне крісло перед собою.

Поліна підійшла й обережно сіла на край. Шкіра під нею тихо рипнула.

Чоловік обійшов стіл і сів навпроти. Потім нахилився вперед, сперся ліктями на коліна і сплів пальці.

Між ними був лише метр.

Даріан дивився на неї, не кліпаючи.

Аліса заговорила від дверей. Вона стояла спершись плечем об скляний одвірок.

— Місія виконана. Суб'єкт доставлено успішно. Без подряпин.

Вона вже збиралася піти, але зупинилася й глянула на Поліну.

Та тремтіла в мокрому одязі. Губи посиніли від холоду, пальці стискали край сидіння.

Аліса зітхнула. Зняла з вішалки велику флісову куртку кольору оливи й накинула Поліні на плечі.

Поліна одразу вчепилася в теплу тканину.

— Я — спати.

Вона ліниво приклала два пальці до скроні.

— Арівідерчі.

І вийшла.

Скляні двері беззвучно з'їхалися.

Поліна загорнулася в куртку майже до носа. Фліс був грубий, завеликий і дуже теплий. Пахнув тютюном і збройовим мастилом.

Чоловік навпроти не квапив.

Нарешті заговорив.

— Мене звати Даріан. Тебе доставили сюди на моє прохання.

Поліна ще глибше сховала обличчя в комір.

— Твоєму босу дуже не сподобалася інформація, яку ти розкопала. Там вирішили, що просто звільнити тебе — занадто великий ризик. Їм потрібна була абсолютна тиша. Тому тебе хотіли прибрати.

Поліна повільно опустила очі.

— Ми спостерігали за тобою. Твої аналітичні здібності — це те, що нам потрібно. Тому ми втрутилися і дали тобі шанс.

Він трохи нахилився вперед, знизивши голос і карбуючи кожне слово без жодного поспіху.

— Я пропоную тобі роботу, Поліно. Відтепер ти можеш працювати з нами.

Він витримав довгу паузу, даючи їй час.

— Або ж... ми просто відвеземо тебе туди, куди скажеш. Додому, в офіс, у будь-яке інше місто. Вибір повністю твій. Змушувати тебе я не буду.

— Але подумай добре.

Поліна підняла на нього очі.

— З вами? А хто ви?

Даріан не одразу відповів.

— Ти дізнаєшся, хто ми, лише якщо станеш частиною нас. В іншому випадку це залишиться таємницею.

Поліна сиділа нерухомо. Уявила, як вимовляє: "Відвезіть мене додому".

Квартира. Темний під'їзд. Камери біля ліфта. Чужі люди в коридорі.

Офіс був не кращим.

Поліна підняла очі.

— Мені треба забрати кота.

Даріан мовчав.

— Він залишився у квартирі сам. Але я впевнена, що його люди вже там. Я не зможу туди зайти. Але й лишити його там не можу.

Даріан повернув голову до окремого монітора. Масивні пальці лягли на сенсорну клавіатуру і швидко забігали по ній.

Потім він натиснув останню клавішу і знову подивився на неї.

— Групу зачистки відправили до твоєї квартири одразу після евакуації. Вони перевірять.

Поліна різко видихнула.

— Дякую. Дякую вам.

Даріан кивнув.

Поліна знову подивилася на кімнату. На монітори, скляні стіни, стіл і зал унизу за прозорою перегородкою.

— Тобто якщо я залишусь, я дізнаюся, хто ви такі насправді?

Даріан ледь помітно всміхнувся в бороду.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Частину. Достатньо, щоб розуміти, на кого ти працюєш.

— А якщо ні?

— Тоді ми залишимось для тебе просто небайдужими громадянами.

Вона опустила погляд.

Поліна міцніше стиснула краї куртки.

— Я розумію. Мені нікуди йти. Але... мені чесно страшно.

Даріан декілька секунд дивився на неї.

— Я розумію. Це нормально. Тому пропонуй свої умови.

— Мої... умови?

— Мені не потрібен заляканий заручник. Мені потрібен твій мозок. А він працює краще, коли ти спокійна.

Він розвів руками.

— В яких умовах тобі буде комфортно працювати? Графік, обладнання, особистий простір. Що завгодно.

Поліна мовчала.

— У нас немає ліміту ресурсів, коли йдеться про ефективність. Хочеш працювати в повній темряві — заклеїмо вікна. Потрібні дорогі сервери чи окремий супутник — організуємо.

Поліна кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ні. Супутник не треба.

— Мені потрібна окрема кімната. Тиша. І мій кіт поруч.

Вона обережно підняла очі на Даріана.

— І ще... щодо звітів. Я іноді не встигаю з ними, бо занурююсь у дані і ...

Даріан дивився на неї кілька секунд.

Потім кивнув.

— Ніяких звітів. Ти отримуєш повний карт-бланш. Роби що хочеш і як хочеш. Мені потрібен лише результат.

Поліна повільно усміхнулася.

Даріан глянув на один із моніторів.

— До речі. Група підтвердила, що кіт у них. Вони повертаються на базу.

Поліна підняла голову.

— І про батьків ми теж подбали. За ними встановлено непомітний нагляд. Вони в безпеці.

— Я... — вона розгублено кліпнула. — Я якраз хотіла про це попросити.

Даріан кивнув.

— Я так розумію, ти згодна?

Поліна стиснула краї куртки.

Вона кивнула.

— Чудово.

Він підняв руку і коротко махнув комусь за скляною стіною.

За кілька секунд скляні двері беззвучно роз'їхалися. До кабінету зайшла молода жінка в темному костюмі з планшетом у руках. Вона швидко глянула на Даріана, потім на Поліну.

— Знайди їй кімнату. І оформіть її так, як вона скаже. Меблі, робоче місце, усе потрібне.

Помічниця посміхнулася Поліні.

— Ходімо зі мною.

Поліна підвелася не одразу. Ноги затерпли, а величезна куртка сповзала з плечей. Вона міцніше загорнулася в неї і пішла за помічницею.

Вони спустилися з галереї і пройшли тихим коридором у глиб бази. Тут уже не було моніторів і зброї. Лише рівне світло, сірі стіни й однакові двері з електронними замками.

Помічниця зупинилася біля однієї з них і приклала картку.

Пі-іп.

Двері відчинилися.

Кімната була майже порожня. Ліжко. Стіл. Стілець. Шафа біля стіни. Білий матрац без постелі, чиста підлога і холодне світло під стелею.

Поліна зайшла всередину і завмерла.

— Завтра ми все зробимо гарно, — сказала помічниця. — Меблі, постіль, техніка, робоче місце. Як скажеш.

Поліна повільно кивнула.

Помічниця залишила їй картку від дверей і вийшла.

Коли замок тихо клацнув, Поліна ще кілька секунд стояла посеред порожньої кімнати. Потім сіла на край ліжка, притиснула до себе чужу теплу куртку й застигла, дивлячись у стіну перед собою.