Нічний маршрут

Чорний позашляховик їхав крізь нічний дощ.

За кермом сидів Сід. Він займав майже всю передню частину салону і вів машину однією рукою. Рухів було мало, але позашляховик слухався його точно.

Аліса на пасажирському сидінні гортала телефон.

— Гугл каже, що всі бутіки для мажорів зачинені, — вона заблокувала екран і обернулася до Поліни. — Де дістаємо це твоє елітне пойло о третій ночі?

Поліна подивилася у вікно на розмиті вогні.

— Є лише одне місце. "Приватна колекція" Валета. Він тримає склад на Подолі. Постачає алкоголь для... специфічних клієнтів.

— Валет? Місцевий барига?

— Не просто барига. Це серйозний кримінал. Охорона, камери... Він такий самий бандит, як і Коваленко.

— Бандит так бандит. — Аліса байдуже відмахнулася. — Диктуй адресу.

Поліна назвала координати.

Сід мовчки вбив їх у навігатор. Машина плавно змінила смугу.

Поліна подалася вперед і вчепилася в спинку переднього крісла.

— Слухай... може, візьмеш із собою Сіда? На всяк випадок. Там озброєна охорона, Валет неадекватний...

Аліса перевела погляд на Сіда, потім на Поліну і коротко засміялася.

— Сіда? Ні.

Вона поплескала водія по плечу.

— Сід — це кувалда. Він заходить через стіни і залишає по собі руїни. А мені треба просто зайти і вийти. Тихо.

Аліса підморгнула Поліні.

— Я швидко. Одна нога тут, інша там. Не встигнеш злякатися.

Важкі іржаві двері складу піддалися з глухим скрипом.

Усередині пахло сирістю, мазутом і старим бетоном. Аліса зробила два кроки в темряву.

Клац.

Прожектор ударив прямо в очі.

Вона зупинилася і підняла руку, прикрившись від світла. Десь попереду клацнули затвори. Мінімум два стволи.

— Стояти! — гаркнув хрипкий голос. — Ти хто така?

Аліса залишилася стояти в промені з піднятими руками.

— Аліса, — просто сказала вона.

— Яка, нахуй, Аліса? — голос став напруженішим. — Як ти знайшла це місце? Хто здав точку?

Аліса зітхнула і повільно опустила одну руку, прибираючи мокре пасмо волосся з обличчя.

У темряві хтось різко повів стволом.

— Слухайте, давайте без драми, — сказала вона. — Я лише куплю коньяк і метнусь звідси кабанчиком. Можна так?

Охоронець зброю не опустив. Вільною рукою він вихопив рацію.

— Не рухайся. Крок убік — стріляю в ноги.

Він затиснув кнопку передачі.

— Валет, тут... клієнт. Каже, Аліса.

У рації кілька секунд була тиша.

Аліса позіхнула.

— Та я їбу, хто це, — прошипів охоронець у динамік. — Просто прийшла. Сама. Каже, треба коньяк. Валити чи як?

Рація затріщала.

Охоронець вислухав відповідь, скривився, але автомат повільно опустив.

Він кивнув у глибину складу.

— Заходь. Ті двері. Без фокусів.

Усередині, серед ящиків, була зроблена барна стійка.

За нею стояв Валет: акуратна борідка, дорогий жилет, рівний погляд. Він протирав келих так, ніби стояв не на складі, а в дорогому барі.

Аліса сперлася ліктями на стійку.

— "Луї Тринадцятий". Одна пляшка.

Валет мовчки відставив келих, нахилився і витягнув кришталеву пляшку. Поставив перед нею.

— Шість тисяч.

Аліса підняла брову.

— Було п'ять. Інфляція за хвилину?

— Ти хто така? Я тебе не знаю, — ліниво сказав Валет. — Тариф для незнайомців. Ризики, нерви.

Аліса схилила голову набік.

— Взагалі-то, першому клієнту роблять знижку. Маркетинг, чули про таке? Щоб покупець повернувся.

Позаду почулися важкі кроки.

Той самий охоронець підійшов майже впритул. Від нього пахло дешевим тютюном і потом.

— Дивись, яка вона опасна, — прохрипів він їй у потилицю. — Завжди хотів собі таку дружину. З характером.

Його долоня потягнулася вперед.

Аліса навіть не обернулася повністю.

Вона перехопила його зап'ястя в повітрі, різко викрутила вбік і вдарила коліном у пах.

Удар був глухий.

Охоронець зігнувся, захрипів і впав на коліна.

Аліса не відпустила його руку. Нахилилася до самого вуха.

— Навіть якщо ми залишимося удвох на цій планеті... — тихо сказала вона. — І від цього залежатиме доля людства... Хай воно краще вимре.

Вона розтиснула пальці.

Охоронець важко осів на бетон, тримаючись за забите місце.

Валет не здригнувся. Він стояв за стійкою і спостерігав за нею з легким інтересом.

Аліса повернулася до бару, дістала з кишені тугий стос доларів і кинула поруч із пляшкою.

— Шість. — Вона кивнула на гроші. — П'ять за товар. Тисяча зверху — за незручності.

Вона взяла "Луї" за горлечко.

— Приємно мати справу.

Не чекаючи відповіді, Аліса розвернулася і пішла до виходу, переступивши через охоронця.

Двері складу зачинилися за нею з металевим стуком.

Охоронець нарешті підвівся з бетону. З кутика його розбитої губи сочилася кров. Він сплюнув червоним, провів тильним боком долоні по підборіддю, подивився на Валета і хрипко спитав:

— Це що за хуйня була? Вона що собі дозволяє?

Валет не поспішав відповідати. Він дивився на пачки доларів біля пляшки, потім на темний вихід, за яким уже зникли її кроки.

— Не хвилюйся, — сухо сказав він. — На неї вже чекають.

За кілька хвилин Коваленко ходив по кабінету.

Коли задзвонив особистий телефон, він різко зупинився і глянув на екран.

— Слухаю.

Голос Валета звучав сухо.

— Ігоре, здається, я знайшов твою пропажу.

Коваленко міцніше стиснув телефон.

— Де?

— Тільки-но вийшла від мене. Дівчина. Назвалася Алісою. Купила пляшку "Луї Тринадцятого". І пішла.

Коваленко повільно опустив телефон. Коньяк. Той самий.

Він повернувся до начальника охорони.

— Готуй зустріч. Вони їдуть до нас.

Двері позашляховика відчинилися, впускаючи шум дощу.

Аліса впала на заднє сидіння поруч із Поліною і кинула масивну коробку їй на коліна.

— Перевіряй.

Поліна обережно відкрила кришку.

Усередині лежала кришталева пляшка із золотим оздобленням.

— Так, — сказала вона. — Це він.

Аліса не відповіла.

Вона відвернулася до вікна і кілька секунд дивилася в мокре бокове скло. Плечі в неї опустилися.

Поліна помітила, як Аліса з силою витирає долоню об тканину штанів.

зчищаючи щось невидиме.

Це тривало недовго.

Аліса помітила її погляд, припинила рух і провела долонею по обличчю. Коли повернула голову, її губи знову розпливлися в легкій, зневажливій усмішці.

— Поїхали, — грубо кинула вона. — Сід, рушай.

Сід плавно натиснув на газ.

Машина рушила крізь нічний дощ.

Аліса поправила комір куртки.

— Куди везти цей хабар? Де живе твій "господар життя"?

Поліна нервово переплела пальці.

— Старообухівська траса. Закрите містечко "Золоті Ворота". Там охорона на в'їзді, шлагбауми...

Сід мовчки кивнув.

Машина розвернулася через подвійну суцільну і рвонула в бік виїзду з міста.

Подвір'я маєтку Коваленка було залите білим світлом прожекторів.

Ворота стояли відчинені навстіж.

На балконі другого поверху метався сам Коваленко. Без піджака, сорочка розхристана, у руці пістолет.

— Усіх сюди! — кричав він донизу, у темряву. — Громов! Де твої люди?!

На подвір'я вибігали бійці. Десяток, потім ще. Вони ставали півколом, тримаючи автомати напоготові.

— Дивитися сюди! — Коваленко тицяв стволом у бік воріт. — Я хочу, щоб кожен бачив! Кожен! Щоб ви знали, як приповзають ті, хто думав, що може мене кинути!

Він сміявся надто голосно.

— Вони зараз приїдуть кланятися! Принесуть мені моє пійло! А ми подивимося, як вони будуть благати!

На під'їзній алеї з'явилися фари.

Позашляховик зупинився за десять метрів до воріт, не заїжджаючи у двір. Фари били прямо назустріч прожекторам.

Поліна затулила очі долонею.

Аліса подалася вперед і подивилася крізь тоноване скло.

— Ого, — сказала вона. — Дивись, Поль. Нас реально зачекалися. Навіть софіти виставили.

Вона коротко засміялася.

— Який сервіс. Не вистачає тільки оркестру і квітів.

Аліса взяла коробку.

— Сидіть тут. Це мій вихід.

Вона відчинила двері й вийшла під дощ.

Затиснула коробку під пахвою, поправила мокру куртку і пішла вперед.

Йшла повільно. Не пригиналася і не поспішала.

Коли вона перетнула лінію воріт, прожектори вдарили їй в обличчя. Вона зупинилася в центрі освітленого двору.

Одна мокра дівчина проти озброєних людей у бронежилетах.

Але стояла вона рівно.

Аліса переклала коробку в обидві руки і підняла її перед собою.

На ґанку стало тихо.

Коваленко вдивлявся в неї з балкона другого поверху.

Аліса зробила ще один крок уперед. Дощ стікав по обличчю, розмазуючи туш.

Вона трохи опустила голову.

— Ігоре Петровичу! — голос прозвучав чітко, перекриваючи дощ. — Я прийшла повернути борг. І забрати свої слова назад.

Вона притиснула коробку до грудей.

— Те, що було сказано в лісі... про оперний театр, про ваші... можливості... Це був ідіотизм. Чистий, абсолютний ідіотизм переляканої жінки. Мій язик — мій ворог. Я просто не розуміла, на кого відкриваю рота. Ми не місцеві. Гастролери. Думали, що це звичайна розбірка, що перед нами — черговий дрібний комерс.

Голос став тихішим, але його все одно було чути.

— Я не знала вашого калібру. Не уявляла, що в цьому місті каміння розступається, коли ви йдете. Визнаю: попутала береги. Я ніхто, щоб ставити ультиматуми. Тим більше такі... брудні. Ви — сила. Фундамент. А ми — просто туристи, які помилилися дверима і зайшли в клітку до лева.

Вона коротко вклонилася і простягнула коробку вперед.

— Тільки самогубець піде проти вас у вашому ж домі. А я хочу жити. Тому... прийміть це як знак. Не як хабар — вас не купиш. Як данину поваги. Ви виграли. Ми визнаємо вашу владу. Пробачте дурепу за довгий язик.

Коваленко стояв на балконі, спершись руками на огорожу.

Спускатися він не збирався. Йому подобалося, що вона стоїть унизу, під дощем, і змушена задирати голову.

Коли вона замовкла, у дворі стало тихо.

Коваленко повільно поплескав долонями по поручню.

— Громов! Забери!

Начальник охорони підбіг до Аліси, грубо вирвав коробку і відкрив кришку.

Під світлом прожекторів блиснуло золото кришталевої пробки.

Коваленко впізнав пляшку.

Його обличчя розпливлося в задоволеній посмішці.

— Чули?! — заревів він до своїх бійців. — Ви чули, що було сказано?! "Вибачте, дядьку, я дурепа!"

Він голосно засміявся.

— Ось так! Приповзли! Самі принесли!

Сміх обірвався різко.

Коваленко знову подивився на Алісу.

Йому здалося цього замало.

Він сильніше вчепився в поручні.

— На коліна, — тихо, але чітко сказав він. — Сука.

Аліса завмерла.

На секунду її обличчя змінилося. Брови зійшлися, пальці в рукавичках судомно стиснулися в кулаки, але тільки на мить.

Вона повільно зігнула ноги й опустилася прямо в брудну калюжу. Схилила голову, дозволяючи дощу бити по потилиці.

У дворі стало дуже тихо.

Охоронці не засміялися. Вони переглядалися між собою. Те, що відбувалося, вже не схоже було на перемогу.

— Вибачте, — глухо сказала Аліса, дивлячись у мокрий асфальт. — Я була неправа.

В "Акваріумі" Даріан сидів перед стіною моніторів.

На центральному екрані йшла картинка з дрона над маєтком. Звук був чистий. Було видно, як Аліса стоїть на колінах у дворі.

Макс проходив через кімнату з пляшкою води в руці.

Коли з динаміків пролунало "На коліна, сука", він зупинився.

Повільно підняв голову і подивився на екран.

Побачив, як Аліса опускається в бруд.

На одну секунду його обличчя змінилося. Пластик пляшки в його руці приглушено тріснув під пальцями.

Даріан помітив це, але нічого не сказав.

Макс моргнув.

Він розтиснув пальці й кинув пом'яту пляшку на стіл.

Він відвернувся від екрана і пішов далі, ніби дивився щось неважливе.

У позашляховику на маленькому екрані між передніми сидіннями йшов той самий ефір із дрона. Картинка трохи тремтіла від вітру: біле світло прожекторів, мокрий асфальт, Аліса на колінах і чорна фігура Коваленка на балконі.

Усе це було через неї.

Поліна стискала пальці біля рота.

— Господи... навіщо... — шепотіла вона. — Вставай, Алісо, вставай...

І тоді з динаміків пролунав голос Коваленка:

— Я пробачаю тебе... Але...

Пауза.

— Поліну... веди сюди. Вона залишається.

Поліна перестала дихати.

Вона втиснулася спиною в сидіння і подивилася на потилицю Сіда.

Водій не ворухнувся.

Пальці Поліни знайшли ручку дверей і одразу відсмикнулися. Виходити не можна було. Лишатися теж. Серце калатало так сильно, що вона майже не чула дощу.

У дворі Аліса все ще стояла на колінах.

Плечі в неї здригнулися.

Коваленко нахилився вперед, чекаючи сліз.

Але це був не плач.

Аліса засміялася.

Гучно. Зло. Так, що сміх перекрив шум дощу.

Коваленко осікся.

— Ти шо, йобнулась? — прошипів він з балкона. — Чого іржеш, сука?!

Сміх обірвався.

Аліса підняла руку і вказала пальцем у темне небо.

— Посміхнися, Ігоре. — Вона дивилася прямо на балкон, не піднімаючись із бруду. — Вас знімає прихована камера. 4К, прямий ефір, запис у хмару.

Коваленко і його люди задерли голови.

Високо над двором блимав червоний вогник дрона.

Аліса дивилася на балкон знизу вгору.

— Якщо продовжиш далі під нас копати, це відео розлетиться по мережі швидше, ніж ти встигнеш закинути під язик свої пігулки від тиску.

У дворі знову стало тихо.

Охоронці стояли з опущеними стволами. Тепер вони дивилися на Алісу вже не як на жертву.

Аліса повільно піднялася з колін. Багнюка тягнула тканину вниз, вода стікала з рукавів, але вона не витиралася і не озиралася. Спершу поставила одну ногу твердо, потім другу — кожен рух був підкреслено неквапливим, розміреним і важким.

Один із охоронців смикнув автомат вище, але не навів. Його погляд метнувся до балкона. Коваленко мовчав.

Аліса розвернулася спиною до балкона і пішла до позашляховика. Не швидко. Не тікаючи. Просто йшла через освітлений двір, залишаючи за собою темні мокрі сліди.

Ніхто не стріляв.

Коваленко мовчав.

Він дивився то на червону точку в небі, то на її спину і не міг видати наказ.

Аліса дійшла до машини, відчинила двері й сіла в салон.

Сід плавно рушив із місця.

Позашляховик розвернувся і поїхав геть, залишаючи освітлений маєток позаду.

Поліна сиділа в кутку. Очі в неї були широко розплющені, дихання збилося.

Аліса мовчки дістала вологу серветку і почала витирати багнюку з долонь.

— Ти... — голос Поліни зірвався. — Ти... Я думала, ти мене віддаси! Я чула! Він сказав "веди Поліну", і ти кивнула! Я думала, це все... Я вже прощалася з життям!

Вона схопилася за голову.

— А потім... Ти стала на коліна! Ти! На коліна! Перед цим виродком! У багнюку! Я думала... Я думала, тебе дотиснули...

Поліна вчепилася в мокрий рукав куртки.

— А потім ти почала сміятися! Мені аж мороз по шкірі пішов! Я думала, ти з глузду з'їхала від страху! Що в тебе істерика! А ти... ти просто...

Вона знесилено відкинулася на спинку сидіння.

— Вау... Я просто не розумію, як... Як ти це зробила? Ти його просто знищила. Він там стояв і слова не міг сказати.

Аліса нарешті повернула голову.

Викинула брудну серветку в підсклянник і прибрала мокре пасмо з чола.

— Стандартний прийом, Поль, — сказала вона. — Поки півень ходить важливий, клацає дзьобом і думає, що він у курнику головний — ти тихенько крадеш яйця.

Вона замовкла на півслові й глянула у вікно.

— Хм. Щось я часто про яйця кажу останнім часом...

Потім відмахнулася.

— Та ну, коротше, суть ти зрозуміла.

Аліса підморгнула.

Поліна дивилася на її перемазане брудом обличчя.

Кутики губ Поліни смикнулися вгору, але з горла вирвався короткий ламаний звук — щось між схлипом і сміхом.

Вона затулила обличчя долонями. Плечі затремтіли.

— Ти... — долинало з-під її долонь. — Ти хвора. Абсолютно, на всю голову хвора, Алісо!

Поліна різко прибрала руки від обличчя.

Очі були мокрі, але вона сміялася.

— Я ж повірила! Розумієш? Я повірила! Я сиділа тут і ненавиділа тебе! Думала: "Ну все, продала мене за пляшку і своє життя". Я вже прощалася... Я вже думала, як буду...

Вона махнула рукою, не договоривши, і знову нервово засміялася.

Поліна витерла сльози від сміху, похитала головою й подивилася на Алісу.

На балконі маєтку Коваленко ще довго стояв під дощем.

Червоні вогні позашляховика зникли в темряві, але він не рухався.

Він тримався за мокрі поручні й важко дихав.

Картинка повторювалася в голові знову і знову: вона стоїть на колінах, сміється і показує в небо.

Формально вони приповзли. Принесли данину. Назвали його силою.

А насправді виставили його клоуном перед власною охороною.

Коваленко підняв очі до неба.

Червона точка дрона вже зникла. Він мимоволі озирнувся на порожнє небо.

Чіпати їх зараз не можна. Не сьогодні. Запис у хмарі.

Він повільно розвернувся і пішов у дім.

У кабінеті було тихо.

Громов стояв біля столу з коробкою "Луї Тринадцятого" в руках. Кілька бійців нерухомо застигли по кутках, опустивши погляди.

Коваленко підійшов до начальника охорони.

— На стіл.

Громов обережно поставив коробку на лаковану поверхню.

Коваленко дивився на пляшку.

Шість тисяч доларів. Улюблений напій.

Тепер вона виглядала як насмішка.

— Ігоре Петровичу... — обережно почав Громов. — Групу перехоплення... відкликати?

Коваленко мовчав.

Потім глухо сказав:

— Відкликати. І зніми людей із воріт.

Він опустився в крісло.

— Всі геть.

Громов кивнув.

Бійці швидко вийшли.

Коли двері зачинилися, Коваленко дістав склянку, зірвав пломбу з пляшки і налив собі.

Випив залпом.

Алкоголь обпік горло. Він скривився й сплюнув на підлогу.

— Сука, — прошепотів він у порожній кабінет.

Це було не питання.

Це була обіцянка.

Вони зайшли в житловий блок утрьох. Після гуркоту зливи на базі було тихо. Аліса йшла першою, залишаючи за собою сліди мокрої глини на ідеальній плитці. Поліна пленталася позаду, все ще обхопивши себе руками.

На кухні горіло тьмяне світло.

Максим стояв біля стільниці. Він був у своїй звичній сірій футболці, абсолютно сухий і чистий, ніби щойно з душу. Він неквапливо кидав лимон у чашку.

Аліса зупинилася посеред кімнати. Її плечі дрібно тремтіли. Вона дивилася на нього, на суху чисту футболку, і зробила невпевнений крок уперед, ледь тримаючись на ногах.

Вона зробила крок. Потім ще один.

Максим обернувся на звук кроків. Побачив її — брудну, мокру, з розмазаною тушшю.

Аліса не зупинилася. Вона підійшла впритул і, не питаючи дозволу, врізалася в нього. Обхопила руками за талію і втиснулася холодним мокрим обличчям йому в груди, бруднячи футболку болотом і дощем.

Максим завмер.
Він не відсахнувся, хоча бруд одразу почав просочуватися крізь тканину. Стояв нерухомо, з опущеними руками, і дивився кудись поверх її голови. На обличчі не було ні огиди, ні співчуття.

Він мовчав.

Аліса стисла його сильніше і заплющила очі, втискаючись обличчям у тканину.

Максим важко зітхнув. Він повільно підняв одну руку й на мить опустив долоню їй на мокру спину, не стискаючи пальців.

Він потримав руку рівно секунду, а потім прибрав її.

Максим обережно відсторонив Алісу від себе. Узяв чашку зі столу, навіть не глянувши на пляму на грудях, і пішов до виходу.

На кухні знову запала тиша.

Поліна провела поглядом зачинені двері, потім перевела шоковані очі на Алісу.

— Слухай... Він нічого не сказав про бруд... І навіть обійняв тебе? Виявляється, цей робот піклується про тебе?

Аліса стояла посеред кухні й дивилася на свої руки, які все ще пам'ятали його тепло.

— Та ні, — хрипко відповіла вона.

На її обличчі з'явилася ледь помітна посмішка, кутики губ миттєво опустилися. Вона опустила очі в підлогу.

— Ніякого піклування, Поль. Просто він проспорив мені в карти бажання. П'ять "обнімашок".

Аліса гірко хмикнула, дивлячись на зачинені двері.

— Це вже третя, — тихо додала вона.

Вона різко відвернулася до вікна й обійняла себе руками.