Ранок

Поліна розплющила очі.

Кілька секунд вона просто дивилася в стелю. Сірий бетон. Вузькі світлодіодні смуги в нішах. М'яке жовте світло.

Кімната досі була майже порожня. Ліжко, стіл, стілець, шафа. Але хтось устиг принести постіль, плед і кілька чистих речей, складених на краю столу.

У повітрі пахло озоном, пральним порошком і чимось м'ясним.

— Мяу.

Поліна завмерла.

Потім повільно опустила погляд.

На підлозі біля ліжка сидів Марс. Її величезний рудий мейн-кун не кліпаючи дивився на неї. Перед ним стояла металева миска, майже порожня після сніданку.

— Марс...

Кіт потягнувся, вигнув спину і потерся головою об її руку. Він був теплий, важкий і справжній.

Двері тихо від'їхали вбік.

На порозі стояла Аліса.

Від нічної вечірньої сукні не лишилося нічого. На ній було велике сіре худі, товсті шкарпетки і м'які домашні капці. Волосся вона зібрала в недбалий пучок і заколола звичайним олівцем.

В обох руках Аліса тримала велику чашку кави.

Вона подивилася на Поліну. Потім на Марса.

Зробила ковток.

— Мяу.

Поліна мимоволі відсахнулася назад.

Аліса пирхнула в каву.

— Не трусися. Я своїх не чіпаю. Принаймні до сніданку.

Поліна видихнула.

— Дякую. Буду знати.

Аліса зайшла в кімнату, поставила чашку на стіл і без дозволу сіла на стілець, підтягнувши під себе одну ногу.

Вона кивнула на Марса.

— Марс, значить? Бог війни?

Кіт саме вмивався, поважно витягнувши лапу.

Аліса подивилася на нього.

— Символічно. Хоча виглядає він так, ніби його єдина війна — це війна з диваном. І диван явно виграє.

Поліна тихо розсміялася.

— Він просто рудий. Як планета.

— Планета, значить.

Аліса нахилилася і погладила Марса по голові. Кіт примружився, але з місця не зрушив.

Аліса допила каву і підвелася.

— Ходімо. Познайомлю з тими, хто зараз на базі.

Поліна глянула на Марса. Кіт уже встиг влаштуватися біля теплої батареї і згорнутися рудим клубком.

— Ходімо.

Вони вийшли в коридор і пройшли до основного залу.

Уранці база виглядала інакше. Бетонні стіни, металеві сходи, монітори, зброя на стелажах — усе це нікуди не зникло, але тепер між цим стояли дивани, старі крісла, кавомашина і кілька чашок у мийці.

Біля зони відпочинку сидів велетень. Той самий водій.

Перед ним стояла глибока миска з кашею і м'ясом. Він їв повільно, рівно.

— Знайомся. Це Сід.

Сід зупинив ложку. Жувати не перестав.

— Не дуже любить базікати. Але якщо треба щось зламати або переставити шафу, яку не можуть підняти четверо людей, кращого кандидата не знайдеш.

Вона по-дружньому штовхнула його в плече.

Сід навіть не похитнувся.

Потім повільно відклав ложку і простягнув Поліні руку.

Вона обережно подала свою. Його долоня повністю накрила її пальці, але потиск був обережний.

— Поліна. Приємно познайомитися.

Сід мовчки кивнув і відпустив її руку.

— Не зважай. Він економить кисень. Людина діла.

З боку житлового блоку почулися м'які кроки.

У зал вийшов Макс.

Від учорашнього смокінга не лишилося й сліду. Чорні спортивні штани, зім'ята футболка, білі шкарпетки і гумові капці. Він ішов до кавомашини.

Аліса широко всміхнулася.

— О-о-о. А ось і він. Переможець у номінації "Містер Невдоволена Мордочка".

Вона підвела Поліну ближче.

— Знайомся, Поль. Це Ма...

Аліса раптом зупинилася. Швидко глянула на Макса, потім на Поліну.

— ...Тейрин, — закінчила вона, знизивши голос.

Макс навіть не повернув голови.

Він дочекався, поки кавомашина наповнить чашку, взяв її і тільки тоді подивився на Поліну.

Він мовчки простягнув руку.

Поліна відповіла на потиск. Долоня була тепла, суха і жорстка.

— Ну, а Даріана ти вже знаєш, — сказала Аліса, махнувши в бік скляного кабінету на другому рівні. — Він, як завжди, там. Спуститься, коли зголодніє.

Вона обвела рукою зал.

— І це поки що весь наш скромний колектив. Решта в полях. Рятують світ, знімають кошенят з дерев або ще якоюсь страшенно важливою хернею страждають.

Аліса підморгнула.

— Елітний склад. Лімітована версія.

Поліна подивилася на них усіх по черзі. Аліса в худі й капцях. Сід із мискою каші. Макс із кавою і білими шкарпетками.

У залі пролунав м'який тритональний сигнал.

Світло у скляному кабінеті Даріана на другому рівні змінилося на пульсуюче біле.

Сід повільно відклав ложку.

Макс допив каву одним ковтком і поставив чашку в мийку.

Аліса закотила очі.

— Ходімо. Перерва закінчилася. Час отримувати оцінки за поведінку.

Вона легко підштовхнула Поліну в бік металевих сходів.

Вони піднялися на другий рівень і зайшли до скляного кабінету.

Даріан стояв спиною до них і щось друкував на віртуальній клавіатурі. На екранах перед ним були карти міста, графіки й кілька червоних зон.

Поліна зупинилася на порозі. Вона нахилилася до Аліси.

— Я точно можу тут бути? Це ж закрито.

Аліса подивилася на неї.

— У цій будівлі немає випадкових людей. Якщо ти тут — значить, ти з нами.

Поліна повільно сіла в крісло перед столом.

Аліса впала в сусіднє крісло і закинула ногу на ногу.

Макс мовчки пройшов до невеликого дивана в темному кутку, ліг, витягнув ноги в білих шкарпетках і накинув на обличчя чорну тканину.

Сід зайшов останнім. Скляні двері беззвучно з'їхалися за його спиною. Він став біля входу, схрестивши руки на грудях.

Даріан розвернувся до них.

Його погляд зупинився на Алісі.

— У нас проблема. Учора хтось мав необережність передати Коваленку дуже специфічне попередження.

Він натиснув кнопку.

На великому екрані відкрилася карта міста з червоними маркерами.

— Про те, що йому відріжуть яйця.

Поліна завмерла.

Аліса зручно вмостилася в кріслі.

— Саме через цю фразу він зараз сказився. Його люди перевертають місто й область. Він шукає того, хто це сказав.

Поліна повільно повернула голову до Аліси.

— О боже.

Аліса безтурботно відмахнулася.

— Та кинь. Я діяла виключно з добрих намірів. У нас в країні катастрофічний дефіцит гарних оперних співаків. Хтось же мусить дбати про високу культуру.

Даріан подивився на неї довго й мовчки.

Макс під тканиною не поворухнувся. Сід біля дверей стояв нерухомо.

Даріан перемкнув карту на схему міських енергомереж.

— Я отримав перехоплення. Їхні аналітики виявили аномальний тепловий слід біля нашої закинутої підстанції.

Він подивився на графіки.

— Непогано. Вони приблизно знають квадрат, у якому ми ховаємось.

— Тобто вони знають, де ми? — запитала Поліна.

— Не точно. Але достатньо близько, щоб це стало проблемою.

Він перевів погляд на Алісу.

— Зайвий шум нам тут зараз зовсім не потрібен.

Поліна різко випросталася.

— Може, варто вибачитися? — швидко запитала вона. — Я знаю його смаки. Він любить рідкісний віскі, колекційну зброю. Якщо дати йому щось цінне і правильно це подати...

Аліса пирхнула.

— Слухай, я можу вибачитися. Можу навіть квіти принести. А можу його прямо там на воротах повісити.

Вона подивилася на Даріана.

— Мені пофіг. Який наказ, шеф?

Поліна знову подалася вперед.

— Йому треба, щоб його боялися. Якщо передати пляшку чогось справді дорогого, наприклад Louis XIII, і записку, що ми випадкові люди, не знали, на кого вийшли, визнаємо його силу й зникаємо...

Вона стиснула пальці.

— Це може його заспокоїти. Не назавжди. Але достатньо, щоб виграти час.

У кабінеті стало тихо.

Даріан дивився на Поліну кілька секунд.

Потім перевів погляд на Алісу.

— Працюйте. Але йдіть уночі, так менше шуму.

Макс стягнув тканину з обличчя. Він сів, опустив ноги на підлогу і підвівся.

Сід відійшов від дверей.

Аліса підхопилася з крісла і потягнула Поліну за рукав.

— Ходімо. У нас шопінг.

Вони вийшли зі скляного кабінету на металеву галерею, залишивши Даріана наодинці з екранами.